Як з’явилася «Солодка для Генерального»?

Цікаво, але ця книга почалася для мене не із сюжету. Я не сіла одного дня з думкою: так, зараз у мене буде генеральний директор, молода дівчина, випадкова ніч, різниця у віці — і далі я вигадаю, що з ними станеться))) Спочатку в мене була ідея, яку хотілося дослідити.

Мені дуже хотілося взяти того самого владного чоловіка, яких ми так любимо в романах: сильного, багатого, жорсткого, звиклого контролювати все навколо, — і не перетворювати його на іншу людину лише тому, що він закохався. Бо дуже часто в любовних історіях відбувається саме так: він холодний, складний, нестерпний, аж поки не з’являється Вона. І раптом чоловік, який сорок років жив певним чином, за кілька місяців починає говорити про почуття, влаштовувати романтичні сюрпризи й кохати саме так, як героїні зручно це кохання отримувати. А ще! Перетворюватися на килимок під її ногами.

Мені хотілося інакше. Я створила Андрія таким, яким він є, і відразу поставила собі умову: не ламати його характер заради красивої любовної лінії. Так, він повинен змінюватися, вчитися, помічати власні помилки, десь поступатися, десь визнавати, що був неправий. Але він не повинен перестати бути Андрієм!

Поруч із ним я поставила Аліну — тиху, невпевнену, дуже вразливу дівчину, дуже зручну для оточуючих, яка звикла сумніватися у власній цінності, боятися осуду, тікати від складних ситуацій і вважати, що інші майже завжди знають життя краще за неї.

І от із цього для мене почалася справжня історія. Не з питання: «Як він зміниться заради неї?», а з іншого: «Чи зможуть двоє настільки різних людей навчитися бути разом, не знищивши одне одного?»

Причому мені дуже не хотілося робити Аліну просто «зручною жінкою для складного чоловіка». Її шлях — не про те, щоб навчитися мовчати, терпіти й підлаштовуватися. Навпаки. Андрію потрібна не залежна від нього дівчинка, а людина, яка одного дня зможе стати поруч із ним і залишитися собою. Саме тому протягом книги змінюються обоє, але не завжди так, як нам хотілося б.

Взагалі у «Солодкій» я багато працювала з думкою, яка особисто мені дуже близька: кохання не завжди виглядає так, як ми очікуємо. Є люди, які майже не говорять про почуття. Є ті, хто не вміє заспокоювати красивими словами. Хтось скаже: «Я тебе кохаю», а хтось мовчки приїде серед ночі, вирішить твою проблему, стане між тобою і небезпекою, вкриє ковдрою, перенесе на ліжко — і навіть не подумає, що це теж було зізнання.

І це, звісно, не означає, що будь-яку холодність потрібно виправдовувати «особливою мовою кохання». Саме тому мені було цікаво весь час шукати межу: де риси людини, які можна прийняти, а де те, що вже потрібно змінювати, якщо ти хочеш будувати здорові стосунки з кимось іншим.

Звідси народилася й історія першого шлюбу Андрія. Мені не хотілося робити її стандартною передісторією про «погану дружину, яка зрадила хорошого чоловіка». Там усе значно складніше й неприємніше. Він будував бізнес, працював майже на межі можливостей, мало бував удома, вважав, що забезпечити сім’ю, побудувати дім і створити майбутнє — це і є його головний обов’язок. Вона залишалася по інший бік цього шлюбу зі своїми потребами, образами й самотністю. А потім почалися рішення, після яких повернутися назад уже було неможливо.

Саме ця тема теж була для мене важливою. Іноді в житті одного з партнерів настає період, коли він просто не може давати стільки уваги, скільки давав раніше. Бізнес, нова професія, навчання, криза, великий проєкт — причин може бути багато. І тут дуже легко сприйняти це як «ти мене більше не кохаєш», хоча іноді це всього лише складний етап, який потрібно пройти удвох.

Підтримка для мене взагалі не завжди звучить як: «Залиш усе й будь зі мною». Іноді вона звучить зовсім інакше: «Роби те, що мусиш. Я поруч. Мене ти не втратиш». Але в історії Андрія і Рити цей період вони не пережили. І найболючіше — наслідки залишилися не лише їм.

Залишилася Ніка.

Мабуть, саме її лінія викликала одну з найсильніших реакцій читачок. Особливо момент, коли Андрій фактично визнає: Ніка залишається його донькою, він любить її, він буде поруч, вона завжди може розраховувати на нього, але він не намагається раптом повернути її у свій дім і зіграти того тата, якого їй так не вистачало в дитинстві.

Пам’ятаю, наскільки боляче багато хто це сприйняв. Хотілося іншого,  хотілося, щоб він забрав її додому, щоб вони жили разом, щоб він нарешті надолужив усе й дав їй ті роки батьківської любові, яких вона була позбавлена.

І саме тому я не захотіла цього робити, бо ці роки неможливо повернути.

Ніка вже не маленька дівчинка. Їй вісімнадцять. У неї є друзі, власні бажання, свій простір і своє життя. Їй уже не потрібен «тато з кульками», який раптом вирішив компенсувати все те, чого не зробив десять років тому. І це страшенно несправедливо, особливо до неї, але дитинство не можна прожити вдруге.

Неможливо поселити вісімнадцятирічну дівчину у своїй хаті, почати щовечора вкладати її спати, водити за руку в парк — і переконати себе, що тепер ти виправив минуле. Не виправив. На жаль, час уже минув.

І, мабуть, одним із найважчих завдань Андрія як батька було не «надолужити дитинство Ніки», а визнати, що він його пропустив. Без виправдань, без спроб стерти провину красивими жестами. І навчитися бути її батьком тепер — так, як потрібно вже дорослій Ніці.

Бути опорою, бути доступним, коли вона потребує його, знати, що відбувається в її житті, допомагати, говорити. Будувати стосунки заново, але з тієї точки, в якій вони перебувають зараз, а не з тієї, в якій йому чи їй хотілося б опинитися.

Я не знаю, чи було рішення Андрія ідеальним. Більше того, я не думаю, що в таких ситуаціях узагалі існує одне правильне рішення для всіх. Але мені було принципово не дати йому чарівну гумку, якою можна стерти наслідки власних помилок.

Бо одна з речей, яку я дуже люблю досліджувати в книгах, саме така: усвідомлення помилки не завжди скасовує її наслідки. Ти можеш зрозуміти, пошкодувати, змінитися, навіть зробити все правильно після цього, але іноді тобі все одно доведеться жити з тим, що певний момент уже втрачений.

Мабуть, тому я ніколи не сприймала «Солодку» лише як історію про владного генерального і його тиху дівчинку. Там для мене набагато більше: про те, як легко сплутати забезпечення сім’ї з присутністю в ній; про підтримку партнера в періоди, коли він не має ресурсу бути «ідеальним»; про дорослих, які роблять свої помилки, а наслідки отримують діти; про відповідальність за рішення щодо батьківства.

Ще — про те, що сильна людина теж може бути виснаженою й потребувати когось поруч, навіть якщо ніколи про це не попросить. Про те, що кохання саме собою не лікує характер, травми й багаторічні звички. І про те, що стосунки — це не історія, де одна людина приходить і магічно «виправляє» іншу.

Мені значно цікавіше досліджувати інше: коли двоє залишаються собою, помиляються, іноді роблять боляче, десь не розуміють одне одного, десь змушені переглянути те, у що вірили роками, — і все одно повільно вчаться бути поруч.

Напевно, саме так і з’явилася моя «Солодка». Не із сюжету, а з вихідних даних: двох різних людей, і бажання поставити їх у складні життєві обставини й подивитися, ким вони вийдуть із них наприкінці. А сюжет уже народився дорогою. І так, це була моя перша історія)

Якщо після цього тексту вам захотілося дізнатися більше — запрошую до історії «Солодкої»)