Величезна валіза, яку батько власноруч запхав мені під ноги, раптом голосно й дуже виразно… хрюкнула.

А потім видала придушений, обурений рик, наче всередині перевертали ведмедя. Я від несподіванки навіть підскочила, ледь не вибивши маківкою дах.

— Що це було? — запитав Езра.

— Що було? Де було? — гарячково заторохтіла я, щосили витягуючи пишні спідниці вперед, аби затулити валізу від очей сенешаля. — Нічого не було! Це мій шлунок. Я ж казала, мене нудить від ваших кривих порталів. Усередині все бурчить і вимагає справедливості!

Езра підозріло примружився, але за срібною горою моїх спідниць йому нічого не було видно. На відміну від мене. Я опустила очі, й мало не застогнала.

Валіза, наче навмисне, здригнулася на підтвердження моїх слів. Крізь замкову щілину вистромився тоненький зелений вусик, укритий дрібними шипами, і тут же вчепився в мій весільний поділ.

— Тату, заради всіх святих, що ти туди запхав?! — подумки заволала я, судомно заштовхуючи вусик п'ятою назад під кришку.

«Валіза тебе захистить», — згадалися батькові слова. Захистить?! Та ми з ним точно по-різному сприймали слово «захист».

— Ваш шлунок має дивний тембр, міледі. І від нього пахне концентратом дикої болотяної росички.

От же старий нюхач!

Його погляд неквапливо сповз до моїх спідниць. Я тут-таки розпушила їх іще ширше, остаточно поховавши валізу під шарами тканини.

— Чи не хочете ви повідомити мені про незадекларований магічний вантаж? Контрабанда заборонених живих форм на територію його світлості карається конфіскацією та довічним утриманням у вежі.

Я міцніше притиснула носком кришку, під якою щось дуже невчасно заворушилося.

— Це мої речі! — випалила я. — Спідні сорочки, панталони з начосом і фамільна пудра!

— І?

— І якщо ваш лорд настільки дріб’язковий, що боїться моїх панталонів, нехай особисто прийде й перевірить їх. Тільки попередьте його, що я дівчина нервова. Можу й шпилькою в око заїхати за порушення приватності.

Сенешаль кілька довгих секунд вивчав мене, а тоді несподівано усміхнувся. Не своєю звичною сухою насмішкою, а навіть цілком щиро. Схоже, панталони його добили.

— Його світлість неодмінно оцінить багатство вашого приданого, міледі, — вимовив він, відкидаючись на спинку сидіння. — Якщо, звісно, ваші панталони не прогризуть днище раніше, ніж ми доїдемо до маєтку вашого чоловіка.

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

А візуал Персі ви може побачити в моєму телеграм-каналі.  Приєднуйтесь!