Він запізнюється. Я вже годину сиджу сама у нашому улюбленому колись кафе і від нервів зминаю столові прибори. Замовила лише воду і легкий салат, не їсти сюди прийшла, а на серйозну розмову. Та ось співбесідника мого досі нема. 

Навіть не дивуюсь, він завжди спізнюється. Постійно зайнятий, весь в роботі, на щось інше окрім справ в нього не вистачає часу. 

Нарешті бачу його. Стрімко підходить до столика, сідає навпроти. Обличчя серйозне, погляд різкий.

- Привіт, вибач, що спізнився, - говорить буденно. - Сподіваюсь, не довго чекала. Ти вже щось собі замовила? Молодець.

- Мені не звикати, ти завжди спізнюєшся, - не можу втриматись від сарказму.

- Ми вже з тобою не разом, щоб дорікати мені цим, - відповідає різко і дивиться з-під лоба. Бере меню, розгортає і вдає, що вчитується, хоч це меню він знає на пам'ять. Здається, ми в цьому кафе перепробували все. - Нащо кликала? Давай коротко і по ділу. 

- Якщо коротко, - роблю паузу, вдивляюсь в байдуже обличчя чоловіка, котрий ще недавно дарував мені щастя. - Я вагітна. Від тебе, це точно. Щоб не шукав крайніх.

Здається він не відразу чує мої слова, бо ще декілька секунд спокійно роздивляється меню. Та все ж таки до нього доходить, бо погляд його різко зупиняється на мені, а обличчя блідне і втрачає ту ділову рису. 

- Я сподіваюсь мені почулось, - каже напружено.

- Ні, тобі не почулось, - кривлю губи. Насолоджуюсь його реакцією. Чого-чого, а такого він точно не очікував. - І я можу це повторити десятки разів, якщо з першого тобі не зрозуміло.

Нехай понервує. Скільки я перехвилювалась, поки робила тест за тестом, сподіваючись, що попередній бракований. Та в кінці всі вони показали один результат.

- І що ти будеш робити? - питає розгублено, навіть не схоже на нього.

- Я тебе хотіла спитати, що нам робити, - піддаюсь вперед. - Дитина твоя, тому і проблема стосується нас обох.

- Позбуться проблеми, от і все, - говорить різко, просвердлює мене холодним поглядом. - Ти сама розумієш, що вона нам обом зараз ні до чого. У мене кар'єра, а в тебе навчання. Та й не разом ми вже, щоб залишати вагітність. Думаю, буде тупо знову сходитись заради дитини. 

Нічого іншого я від нього не сподівалась. Взагалі не знаю, нащо сказала йому про вагітність. Могла сама все вирішити, без його участі. 

- Добре, якщо тобі взагалі байдуже.

- Не роби з мене чудовиська, - перебиває, підвищує голос і швидко оглядається, чи ніхто на нас не дивиться. Хвилюється за свою репутацію. Так, він же ж в нас важлива людина. - Я знаю, ти сама цієї дитини не хочеш. Не раз казала, що рано тобі. Але чомусь покликала мене, повідомила. Виставила все так, наче лише я маю відповідальність.

- Я просто хотіла зробити все правильно. Щоб ти знав, щоб потім не дорікав, що тобі не сказали.

- Міг би й не знати. Якось би прожив, - знову дивиться в меню, потирає перенісся. Він завжди так робить, коли сильно нервує. Все ж таки новина його зачепила. - Аліно, я пропоную оптимальний варіант, для нас обох. Я дам тобі грошей, скільки тобі треба. Скину на картку. 

- Не потрібні мені твої гроші, - вибухаю від емоцій. На нас починають звертати увагу, ми занадто галасливі. - Нічого більше від тебе не хочу. Здам в ломбард прикраси, які ти подарував. Цього повинно вистачити.

- Як хочеш, - говорить байдуже змахнувши рукою. - Можеш хоч все продати. Позбудься пам'яті про мене.

- Їх не так вже й багато, тому на виручку сильно не розженешся, - хмикаю докірливо, навмисно зачіпаю його гордість.

- А цього вже не треба, - шипить погрозливо і хилиться до мене ближче. Його очі чорніють від роздратування. - За той короткий час, що ми зустрічались, я буквально всипав тебе прикрасами. От, браслет зі сердечками досі не зняла. 

Я ховаю руку під стіл і натягую на зап'ястя рукав светра. Так, ношу деякі його подарунки, бо вони асоціюються з приємними відчуттями. Нам справді було добре разом, поки ми не посварились і не розійшлись. Якщо чесно, я навіть не пам'ятаю точної причини нашого розставання. 

- Гаразд, Ярославе, я зрозуміла твою позицію, - промовляю спокійно і підводжусь. Більше мені немає про що з ним говорити. - І я рада, що наші думки збігаються.

Збираюсь йти, але він ловить мене за руку, теж встає. Присувається впритул, прискіпливо вдивляється в очі.

- То ти зробиш це? - запитує дуже тихо, до болю зминаючи пальці.

- Я зроблю аборт, - відповідаю впевнено. - Не хвилюйся, я тебе більше не потурбую. 

https://booknet.ua/book/spadkomc-mera-b429533