[Уявіть собі картинку:] Світлі стіни університету. Гамір студентів. Звичайний ранок п'ятниці, який обіцяв лише нудну лекцію з макроекономіки. А потім... повітря в аудиторії різко стає крижаним. Він тут. Чоловік, який вирішив, що тепер йому належить не лише моє майно, а й кожна секунда мого часу.

Сьогодні хочу поділитися з вами гарячим уривком з роману «Опікун мого серця».

Це момент, коли Оксана розуміє: від Яна Нікольського не сховаєшся навіть у натовпі. Він не просто опікун на папері. Він хижак, який прийшов на чужу територію перевірити свою здобич.

? Ексклюзивний уривок ?

Ми піднімаємося на другий поверх, до аудиторії 204.

Але біля дверей аудиторії чомусь незвично гамірно. Замість того, щоб спокійно заходити всередину, група стоїть купкою в коридорі, заглядаючи всередину і щось жваво обговорюючи. Дівчата з нашого потоку шепочуться, прикриваючи роти долонями, а деякі навіть намагаються зазирнути через скляну вставку в дверях.

— Що там таке? — бурмоче Кіра, стаючи на носочки. — Левченко прийшов раніше? Та ні, він же завжди запізнюється на десять хвилин.

Я протискуюся крізь натовп студентів, відчуваючи неприємний холодний ущип в грудях. Інстинкт підказує мені, що нічого хорошого там немає.

Я різко штовхаю двері аудиторії і застигаю на порозі, прикута до підлоги.

У центрі аудиторії, біля самої кафедри, стоїть він.

Ян Сільвестрович Нікольський.

Він зняв пальто, але залишився в своєму бездоганному темно-синьому костюмі-трійці. Біла сорочка застебнута на всі ґудзики, краватка ідеально вирівняна по центру. Він виглядає тут чужорідно — як хижак, що випадково забрів у загін з травоїдними тваринами. Його висока, могутня постать просто заповнює собою весь простір аудиторії.

Поруч із ним, знервовано перебираючи папери, стоїть наш декан факультету, старенький професор Бондар, який зазвичай дивиться на всіх студентів як на набридливих комах, а зараз чомусь запобігливо посміхається і киває кожному слову цього чоловіка.

Ян спокійно розмовляє з деканом, але в ту ж секунду, як двері відчиняються, його важкий погляд миттєво знаходить мене в натовпі студентів на порозі.

Його темні очі зупиняються на моєму обличчі. Жодної емоції. Лише цей непорушний, абсолютний контроль.

Мій мозок вимикається. Усередині все стискається в тугий пружинний вузол.

Він приїхав сюди. В університет. До моєї аудиторії! Як якийсь інспектор з контролю за якістю утримання худоби! Він що, вирішив особисто перевірити, чи я справді сиджу на парах, чи не втекла через вікно туалету?!

Ззаду мене лунає придих Кіри. Вона ледь помітно штовхає мене ліктем у бік і шепоче просто мені у вухо з відвертим замилуванням: — Офігеть… Оксано, це ж… Це він?! Боже мій, подруго, ти не казала, що він настільки сексі. Я б на твоєму місці вже давно здалася в полон і навіть не писнула. Подивися на його плечі! А цей погляд… Офігеть.

Ці слова Кіри — легкі, жартівливі, повні щирого дівочого захоплення — чомусь б’ють мене під дих із такою силою, ніби мене вдарили кулаком у живіт.

Дивна, дика, абсолютно ірраціональна хвиля люті спалахує в моїй крові. Мені хочеться повернутися і закричати на Кіру: «Замкни рот! Ти не знаєш, яке це пекло!», а потім підійти до цього самовпевненого монстра і вибити з його рук той клятий блокнот декана, з яким він тут розгулює!

Але я не роблю нічого з цього.

Я лише стискаю лямку свого рюкзака до білих кісточок на пальцях, піднімаю підборіддя якомога вище і, люто дивлячись прямо в його чорні очі, рішуче крокую в аудиторію.

Гра почалася, пане опікун. Якщо ти думаєш, що зможеш перетворити моє життя на цирк під власним наглядом, я влаштую тобі таке шоу, від якого ти сам захочеш повернути мені ключі й заслати кудись на край світу.

 Як ви гадаєте, що зробить Оксана далі? Влаштує скандал при всьому потоці чи знайде інший спосіб вивести Яна з його ідеальної, крижаної рівноваги?

 Читати продовження «Опікун мого серця» можна вже зараз за посиланням:

https://booknet.ua/book/opkun-mogo-sercya-b459853

#романтика #опікунмогосерця #сучаснийроман #відненавистідокохання #різницяувіці #сильнийгерой #книгиукраїнською #букнет