Рецензія на книгу Ользамі "Shift+Delete" в рамках безстрокового марафону Тетяни Гищак. 

Я дуже хвилююсь, адже мені доводиться першій писати рецензію на твір автора-початківця. Не бажаю жодним чином образити чи знищити бажання продовжувати творити. На самому початку хочу зазначити, що твір вартісний, стиль написання легкий для читання, в автора цікаві думки та ідеї, є приховані сенси, книга змушує багато про що задуматися. Як я люблю казати: грош ціна мистецтву, що не породжує мислення.

У книзі розповідається про світ, де одна-єдина людина, позбавлена спогадів та почуттів, вершить долю інших. Цим підкреслюється, що людям подобається керувати долями інших, позбавляти їх життя. Деякі люди рівняють себе із Богом. Це відчуття п'янить. Головний герой оцінює реальні «вбивства», як видалення чергового файла, щоби почистити пам'ять. Відображає нашу людську натуру: на війні полководцю, воїну байдуже, хто помре і яка загальна буде кількість загиблих. Вбивають, бо ж можуть, бо є така влада. 

Цікавий момент. Людей зрівняли. Не мають ваги ні заслуги, ні характер, ні якості. Усе залежить від випадку. Парне число – видаляють, непарне – файл зберігають. Відображення нашого повсякдення. Якщо не пощастило і опинився не в тому місці, не в той час, то загинеш від прильоту чи уламку ракет. 

Хто став засновником такого відбору? Головний герой. Людина, яка спочатку боролась проти системи, мала емпатію та намагалась врятувати навіть незнайомих людей. Тільки щось в ньому зламалося і він вирішив стерти всі спогади, «все людське» у собі, щоби безкомпромісно виконувати свої функції по очистці планети. Можливо, автор вказує, що у нашому світі недостатньо ресурсів для всіх, тільки немає поміж нас Бога, щоби вирішувати: кому жити, а кому – померти. Для цього потрібна машина, яка без зайвих емоцій, «чесно» зробить вибір. 

Є одна неймовірна сцена, що змусила моє серце забитися частіше. Є суспільна думка, що безхатьків існувати не повинно. Але автор показав, що навіть такий маргінальний каст людей має право на існування. Можна жити під мостом, але мати в грудях серце, що буде захищати тварину.

Пізніше головний герой опиняється у шкурі безхатька. Йому ніхто не вірить, сприймають за психічно хворого. Він приміряє на собі роль людини, що вірить у теорії заговорів. Його поміщають у психдиспансер, де лежать такі ж противники системи, як і він. Із брехливими діагнозами. Так система бореться із невгодними. Цей момент нагадав мені український фільм «Божевільні» (спойлер: він мені дуже сподобався). Сподіваюсь, що автор не ставить під сумнів діагноз «шизофренія» та психіатрію, як науку. 

За твір головний герой, Ян, робить величезний стрибок. Спочатку він бореться проти системи, потім стає її частиною, безжально вбиває людей, потім повертає свої почуття та людяність, намагається запобігти масовому знищенню, жертвує собі задля спасіння людства. Отже, автор дає нам зрозуміти, що не настільки ми, люди, жахливі. Нас варто рятувати. І безхатько під мостом тому гарний приклад. 

Але кожному автору є над чим працювати. На мою скромну думку, треба подумати над викладенням тексту. Все відбувається надто сумбурно, хотілося би більш однорідного тону оповіді. Мені здається, що замало описів світоустрою. Жанр антиутопія вимагає гарно прописану систему. Стислість тут зовсім недоречна, адже про світ цього твору чи просто світ після якоїсь катастрофи читач не знає абсолютно нічого. 

Я, як читач, побачила мету головного героя та його соратників, вони змагаються з системою, але не збагнула причини дій Інспектора. Чому світ дійшов до такого стану? Чому система вирішила видаляли людей, як непотрібні файли? Чому видалення відбувається саме таким чином, а не вибором «недостойних»? Чому система взагалі хоче під кінець знищити всіх і лишити один файл (при чому, байдуже з яким змістом і якою якістю), щоб нібито зробити все по-іншому і краще? Таке враження, що система абстрактна, вона існує просто, щоби проти неї воювали. Надалі рекомендую висвітлювати мотивацію не тільки позитивних героїв, але й негативних. 

Якщо підсумувати, я бачу багато потенціалу в цьому творі та в авторі зокрема. Автор, як бриліант, потребує гарної огранки. Якщо задум є, то це – найважливіше. Із оформленням завжди можна працювати, це справа часу та досвіду. Тому бажаю не зупинятися, рухатися далі, творити, завойовувати своїх читачів та в подальшому отримувати тільки найкращі відгуки.