Вітаю, любі читачі і гості сторіночки) 

Ну що ж, з поверненням мене ) І повернення, звісно не з пустими руками, пишу для вас новинку. 

Бджола, годинник і ніч з босом

Я побачила свого чоловіка з іншою жінкою і одягнена бджолою на корпоративі посварилася з незнайомцем в масці й… провела з ним ніч.

Без імен і без продовження, як наївно я думала. Але вранці в моїй сумці виявився його годинник і я дізналася, що він мій новий бос.

Чоловік, з яким мені тепер доведеться бачитися щодня, і, який, здається, зовсім не вважає нашу ніч випадковістю. А поки мій шлюб розвалюється на очах, новий бос починає шукати свою бджолу…

У квартирі не горить світло.

Я заходжу тихо через багаторічну звичку не турбувати. Алекс останнім часом погано спить, зривається на дрібниці, і я навчилася ходити власною квартирою, як чужою.

Кухня, цукорниця, осі і мої кляті ріжки. Я вже тримаю їх у руці й уже розверталася до дверей — і тоді чую…

Звук із спальні. Не слова, а звук, який ні з чим не сплутаєш. Жіночий видих, високий і чужий.

Я стою посеред власної кухні з дротяними ідіотськими ріжками в долоні.

Три кроки до коридору. Двері спальні прочинені — смуга темряви, в якій рухаються тіні. Чоловіча спина. Знайома до лінії між лопатками, до якої я десять років прикладала долоню, коли не могла заснути. Жіноча рука на цій спині. Яскравий лак на довгих нігтях.

Сміх.

Низький, хрипкий, на видиху — сміх Ковачів, який я впізнала б із тисячі.

Я не заходжу. Потім, я ще буду повертатися до цих трьох секунд. Чому не ввійшла, чому не ввімкнула світло? Чому не закричала, не жбурнула нічого об стіну? 

Просто тоді тіло вирішило швидше за голову. Воно в костюмі бджоли  розвернулося й пішло.

Я зачиняю вхідні двері акуратно, притримую, щоб не клацнули. Спускаюся пішки — дев'ять поверхів, крила шарудять об стіни. На вулиці градусів вісім і дощ, я стою без пальта, доки не приїжджає нове таксі.

— “Вікторія”, — кажу я. Голос виходить ще й адекватно-спокійний. Це мене дивує найбільше. Ріжки я надягаю вже в машині.

***

У холі “Вікторії” спекотно, гучно і абсолютно божевільно.

Кризовий менеджер перевершив себе. Під сотню людей у масках, гірлянди, ді-джей, якийсь піратський корабель із пап'є-маше посеред зали. Мушкетер сперечається з астронавтом, дві однакові Клеопатри курять біля колони, хтось у костюмі гриба спить у кріслі сном немовляти. 

Жодного обличчя і жодного імені. Ніхто не знає, хто є хто, тому беру з таці келих і випиваю його стоячи, як воду. Беру другий.

— Обережно, бджоло. З таким темпом закінчиш вечір у квітнику мордочкою вниз.

Я обертаюся.

Чоловік у червоно-синьому. Повний костюм людини-павука, маска на все обличчя, тільки лінія щелепи внизу і рот. Стоїть, притулившись плечем до колони, з келихом, до якого, судячи з рівня, ще не торкався.

— І хто це мені ще буде вказувати, — кажу я. — Людина-павук. Із сотні костюмів ти обрав трико.

— Мені здалося, чи я чую це теж від комахи?

— Бджола — суспільно корисна істота. — Я піднімаю свій келих. — На відміну від когось, хто лазить по стінах в трусах поверх штанів.

Він сміється — коротко, здивовано, ніби не чекав.

— Один-нуль.

— Три-нуль. Я просто ще не всі аргументи озвучила.

Я не розумію, навіщо говорю з ним. Мені хочеться тиші й чогось міцнішого, але він стоїть і дивиться — і в масці неможливо зрозуміти, як саме, — і від цього в грудях чомусь стає трохи тепліше.

— Ти не п'єш, — кажу я.

— Я за кермом.

— На корпоративі?

— Саме тому й не п'ю.

— Бо тверезим цікавіше дивитись на цей цирк?

— Бо я завтра хочу пам'ятати, хто саме виглядав як гриб і заснув у кріслі.

— Це буде важко.

— Я вже його для себе відмітив. Типу Гриб, потенційно важливий свідок.

Я вперше за вечір сміюся по-справжньому.

— Добре, насправді я просто не збирався затримуватися.

— А що змінилося?

Коротка, на один удар серця, пауза. Вивчаю його, тобто те, що бачу без костюма: широке вольове підборіддя з брутальною щетиною, римський ніс, чуттєві губи і м'язи під костюмом, здається, справжні, а не з поролону чи фетру, як мої ріжки. 

— Ще не знаю.

Теодор видряпується на сцену з мікрофоном і починає щось про єдину команду й нову главу її життя. Павук повертає голову до сцени, і я бачу, як напружується лінія його щелепи.

— Що? — питаю я.

— Нічого. Просто цікаво, скільки людей тут вірять хоч слову.

— Жодна.

— Круто.

Я ставлю келих на підвіконня так різко, що ніжка дзенькає об підставку.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Не знаю, — погоджується він спокійно. — Але я бачив, як ти зайшла в цей зал. Люди так заходять не на вечірку, а у воду, коли не вміють плавати.

— Іди до біса.

— Вже йду.

Він справді розвертається. Я встигаю зробити два вдихи — і сама не знаю, нащо кажу:

— Стій!

Він зупиняється.

— Мені не потрібне співчуття!

— Я й не пропоную співчуття.

— То що тоді ти пропонуєш?

Він дивиться вгору — на стелю, на службові двері в кінці коридору, на табличку “Технічний поверх”.

— Вкрасти пляшку і піти туди, де не грає ця музика і не фонить Теодор.

Чому я погоджуюсь? Так, не лише тому, що в нього надто вольове підборіддя і я обожнюю чоловіків з ідеальною щетиною! 

Запрошую до першого розділу книги, а хто вже прочитав і підтримав мене, завітайте до продочки, вона теж є.