Сподіваюся, ви ще не забули про мою рубрику. Поки я була в ізоляторі, то не покладаючи рук редагувала й перечитувала «Одружених незнайомців». Сцен піднакопилося — вирішила поступово їх виставляти. Звісно, тепер із візуалом, але вже навчена й не буду порушувати правила.

Ця сцена — одна з тих, де моє сердечко затріпотало, а водночас хотілося вдарити Віктора. Бо Леоні закортіло вперше дізнатися про деталі його минулого, а він без особливої ініціативи кинув таку фразу:  «Моя особиста ініціатива. Тоді так склалися обставини: або тюрма, або армія» й замовк.

Ну хто вже прочитав , той здогадався, а хто ще читає, не буду спойлерити про що йдеться мова.

Найголовніше для мене, що мої книжки теж бувають несподіваними, для мене. І хоч це дивно чути від автора та є як є. Якщо герої самі живуть і виживають у світі, який створив мій мозок то це неозначає, що я знаю все при все про цю історію. 

А змусити двох «баранів», які вперто не хочуть зізнатися, що закохані,  ще той квест.

звісно повільне зближення героїв, коли не знаєш, ну коли ж вони нарешті поцілуються (а краще — пересплять), це найприємніше відчуття в таких сюжетах. А коли вже це станеться, то відразу виникає питання: " що ж далі їх чекає?"

 Завітайте, хто ще не читав «Одружених незнайомців», і долучайтеся до наших обговорень.