Ось це… це і є моє щастячко?!

До зали, важко припадаючи на ліву ногу, шкандибав такий древній дідуган, що мою сукню можна було б назвати останнім писком моди.

Навіть не так. Дідуганом це створіння було років п’ятсот тому. Тепер до нас рухався якийсь кістяк, абияк обтягнутий жовтуватою шкірою. На майже голій голові лишилося кілька пасом тонкого сивого волосся, очі провалилися так глибоко, що не вдавалося роздивитися колір райдужок, а пальці скидалися на пташині пазурі.

О Пресвітлі Боги… Оце і є мій вищий темний лорд?! Та він же не доживе до шлюбної ночі! Не те щоб мені дуже хотілося проходити консумацію…

— Лорд Валладес приносить свої глибокі вибачення, — прорипів дідуган. — Термінові справи Імперії не дозволили йому бути присутнім на церемонії особисто. Тож шлюбний союз від імені його світлості укладу я — його повноважний повірений, сенешаль Езра Колдвелл.

Що? То це навіть не мій наречений?!

Я не знала, що обурило мене більше: те, що мене силоміць віддають заміж за клятого некроманта, чи те, що цей зарозумілий тип навіть не зволив з’явитися на власне весілля!

Ні, ви тільки вдумайтеся! Мене драїли до стану свіжого буряка, запакували в сукню, яку можна використовувати для катування, затягнули корсет так, що я ледь не віддала богам душу, — і заради чого?!

Так, я не хотіла цього шлюбу. Навіть сподівалася, що наречений чисто випадково провалиться в одну зі свіжовиритих могил ще до церемонії. Але взагалі не з’явитися?!

Та це ж плювок у мою душу! А ми ще й офіційно не стали чоловіком і дружиною, щоб так вишукано гадити один одному.

— Повірений?! — мій вереск навіть завіса не стримала. — Тобто ваш лорд навіть не приїхав?! Я що, по-вашому, мішок картоплі, який можна забрати через посередника?!

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

Пропоную пограти в п'ять фактів про авторку (один брехня) в моєму телеграм-каналі. Цікаво, наскільки добре ви мене знаєте?