— Ваше обличчя здається мені напрочуд знайомим, адептко Коро.

Я різко обернулася, і одразу пошкодувала про це, бо відстань між нами скоротилась до позначки «дуже непристойно», тобто «дуже небезпечно». Тьфу, ну що за думки?

— Особливо цей зухвалий погляд, — додав він. — Де ми могли зустрічатися раніше?

У мене всередині все обірвалося, зробило потрійне сальто й гепнулося в п’яти.

Спокійно, Персеє. Тобто Кора.

Ти тепер бідна сирота з фальшивими документами й у формі першокурсниці. Він не міг тебе впізнати. Фізично не міг! Під час нашої першої зустрічі на мені було три шари зачарованої парчі, а завіса закривала навіть кінчик носа.

А те, що сталося пізніше…

Ні. Про шлюбну ніч зараз краще не згадувати.

— Навряд чи у ваших колах, пане ректоре. Я провінціалка з глухих лісів. А таких, як ви, бачила хіба що на портретах у кримінальній хроніці столиці.

Куточок його губ ледь сіпнувся. Адріан простягнув руку й прибрав пасмо волосся за моє вухо:

— Цікаво, — промовив він, уважніше вдивляючись у мене. — Поруч із вами моя магія поводиться… незвично. Я відчуваю вашу присутність раніше, ніж бачу вас, адептко Коро. І мені дуже хотілося б знати чому.

Він знає?!

Ні, якби знав, навряд чи розмовляв би зі мною про папороть.

Хоча хто цих некромантів розбере. Може, в них так заведено: спочатку світська бесіда про ботаніку, потім четвертування дружини-втікачки.

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?