Вона перевела погляд на його руку – Раул утримував полотно так легко, наче воно важило не більше за теку з документами.

— В-ви давно тут? – відчуваючи, що звучить трохи безглуздо, промовила вона.

— Ні.

— А як ви сюди потрапили? 

— Через двері.

Ана знову подивилася на нього.

— Я серйозно!

— Я теж.

 Ана ледь скривила губи. Гаразд. Дуже смішно. Офіцер політичної поліції у музеї! Вона повернулася до полотна.

— Куди ставити?

Його низький голос звучав так спокійно, аж Ана кліпнула.

— Що?

Він кивнув на картину.

— Ви казали праворуч.

Вона мимоволі подивилася на стіну, наче забула, що взагалі тут робить. 

— Так... праворуч. Ще трохи.

Він пересунув раму однією рукою – Ана на мить навіть відчула щось схоже на образу за всі попередні хвилини власних безрезультатних зусиль. — Отак?

— Так, добре… – розсіяно пробурмотіла дівчина. Пасмо волосся впало їй на очі, вона нетерпляче дмухнула на нього, але воно повернулося назад.

— Ще трохи вище…

Навколо вирувала зала: хтось пересував драбину, хтось сперечався біля іншої стіни, грюкали двері, лунали голоси. За кілька кроків від них двоє працівників щось жваво обговорювали, а біля вікна хтось уже розмотував новий рулон кабелю.

Ана цього не помічала. Все у ній напружилося, серце забилося сильніше – зрозуміло, від зусилля і від того, що надто близько стояв цей чоловік – груди мірно здіймалися під сорочкою буквально поряд, верхній гудзик розстебнутий, в ямці на горлі дрібна краплина поту, навіть чутно теплий, ледь гіркуватий запах нагрітої на сонці чоловічої шкіри… Чому вона взагалі дозволяє йому допомагати далі?! Дурість яка. Подякувала б та й годі…

"Наша отрута" сьогодні о 20:00.