Учора виклав останню, двадцять сьому главу першого тому. Історія Германа дійшла до точки, з якої вороття вже немає — але не закінчилася. І одразу скажу про другий.
Спасибі всім, хто читав від початку і хто приходив за кожною главою раз на два дні. Окремо — тим, хто писав у коментарях. Через вас я переписав кілька місць, про які сам би не подумав.
Другий том почну викладати днями, тим самим ритмом. Герман отримав те, чого домагався, і тепер має з цим жити.
Поки том свіжий у памʼяті, цікаво почути вас про одне. Герман раз за разом ухвалює цілком логічні рішення — і кожне опускає його трохи нижче. Де, на вашу думку, він перетнув межу? Мені здається, що в різних читачів це різні глави, і я досі не певен щодо власної відповіді.
Перший том цілком: Можливо Все
4 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиВітаю!
MargFed, Дякую! А сьогодні вранці почався другий том.
Як на мене, межа для кожного своя і кожен її має у своїй голові. Хтось переступить і не помітить, а хтось вчепиться в неї, як у рятівний якір, і ні на крок. Тому це все дуже і дуже індивідуально.
А за книгу дякую, дуже цікаво! Хоча є таке трохи враження, що редагували за допомогою нейромереж, але, можливо, це тільки враження.
анатолій Чумак, Дякую, що дочитали! «Хтось переступить і не помітить» — мабуть, найточніше з усього, що тут написали. Саме це й лякає Германа наприкінці першого тому: він чекав відчути, що переступив, — і не відчув нічого.
Дякую за книгу!
Якщо оцінювати межі Германа-айтівця, то межу він перетнув ще тоді, коли випив радій з годинника.
А далі все йшло по накатаній. Однозначно погано було красти в Сашка.
Не можу ще зрозуміти цитату: "Герман отримав те, чого домагався..."
Dmytro Lavriv, Дякую! І за радій — цікаво, що фінал сам до нього повертається: там, де Герман нарешті отримує своє, гальванічний цех виявляється калюжею, а радій із дідового годинника — порошинкою.
Про цитату поясню, бо вона справді стисла. Весь перший том Герман гнався за одним: перестати вмирати й стати досить сильним. У фіналі він це отримує — те, що два тижні його вбивало, стає для нього «чимось на кшталт протягу», і навіть нога відростає.
А «має з цим жити» — про ціну. Він отримав це, з'ївши двох розумних істот, які самі про це попросили, і не відчув провини. Саме це його й налякало.
Я, мабуть, не погоджуся з думкою, що Герман поступово «падає» морально. Для мене він не деградує – він змінюється разом з обставинами.
Герман уже дедалі менше схожий на звичайну людину, а світи, у які він потрапляє, мають інші закони, звичаї та ставлення до життя і смерті. Тому оцінювати його лише земною мораллю, як на мене, не зовсім правильно.
Особливо це видно в історії Саала та Ірмета. Вони самі дозволяють Герману використати їхні тіла після смерті, а Ірмет пояснює, що з таких останків можуть робити дуже погані речі.
На Землі теж існує добровільне, зокрема посмертне, донорство органів. Людина може вирішити, що після смерті її тіло допоможе іншому вижити. Чому право розумної істоти з іншого світу розпорядитися власним тілом має важити менше лише через інші звичаї?
Тому для мене Герман залишається позитивним протагоністом. Не святим і не безпомилковим, але таким, чиї рішення зрозумілі з огляду на обставини.
Тож, можливо, для мене він цю «межу» ще взагалі не перетнув.
oleg, Ви зараз майже дослівно повторили Германові його власні аргументи з останньої глави. Вони самі попросили, він обіцяв, інакше помер би. «Три причини. Кожна справжня». І ви праві: жодна з них не падає.
Але зверніть увагу, що саме його налякало. Не провина — її якраз не було. Налякало те, що провини немає. Що вперше в житті він мав виправдання, до якого не причепишся, і совість на цьому мовчала — хоча на Аріну й на Сашка досі штрикала.
Тож я не певен, що питання в тому, чи перетнув він межу. Можливо, в тому, чи помітить він, коли перетне.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати