У шостій главі Мей читає про Церемонію Розгорнутих Крил у Землях Журавля — і мимоволі згадує день власного сходження.

Для двору це був день величі. День волі Неба. День, коли Імперія отримувала нову імператрицю.

А для Мей — важка корона, від якої нила шия, кілька шарів шовку, що сковували рухи, сотні поглядів за дверима тронної зали і одна майже дитяча думка:

тільки б не перечепитися на сходах.

Перед самим виходом Сай Лінь поправила їй рукав і тихо сказала:

— Не дивіться вниз.

У Мей церемонія сходження називалася Повноцвітом.

До неї жінка ще належала своєму роду, мала власне ім’я, минуле, людей, до яких могла бути просто донькою чи сестрою.

Після Обряду П’яти Обітниць вона вже належала Імперії.

Мені здається, найстрашніше в таких митях навіть не сама урочистість і не відповідальність, яка чекає попереду.

А те, що двері ще зачинені — і ти ще ніби залишаєшся собою.

А за кілька хвилин вони відчиняться, ти зробиш крок уперед — і назад уже не повернешся.

Саме так я уявляю останні хвилини Мей перед тронною залою.

А як вам здається: що в такий момент страшніше — відповідальність за тисячі людей чи усвідомлення, що відтепер ти вже не належиш тільки собі?