В мене (і, напевно, у більшості авторів) є дуже дивний момент, коли історія, яка ще вчора здавалася геніальною, раптом починає здаватися абсолютно безглуздою. Ти відкриваєш файл і думаєш: «І це я написала? Серйозно?». Перечитуєш кілька сторінок, знаходиш десятки недоліків і поступово переконуєш себе, що вся ідея була помилкою.

І найгірше — ти вже не можеш зрозуміти, проблема справді в історії чи просто в тобі.

Можливо, історія дійсно не працює. Можливо, сюжет розсипається, персонажі не живі, фінал не витримує критики, а прекрасна ідея, яка колись не давала тобі спати, виявилася не такою вже й прекрасною.

А можливо, ти просто втомилася від неї.

Мені здається, ми часто забуваємо про це. Письменник проводить із текстом місяці, а деякі навіть роки. Він перечитує одні й ті самі сцени десятки разів, знає кожен поворот сюжету, кожну репліку. Те, що для читача буде несподіваним і новим, для автора вже давно стало буденністю.

Тому загалом я просто даю цій історії перепочити.

Закриваю файл і якийсь час не чіпаю його. А потім повертаюся — через місяць, а може, й через два — і дивлюся на все свіжішими очима.

Можливо, за цей час я зрозумію, що історія справді не працює і її потрібно переписати.

Можливо, побачу, що проблема була не в ній, а в моїй втомі.

А можливо, просто знову прочитаю кілька сторінок і подумаю: «А чого я взагалі так психувала? Нормальна ж книга».

Бо іноді персонажам справді краще пожити без мене якийсь час.

Це значно безпечніше для всіх.

Особливо для мого ноутбука, який інакше ризикує вилетіти у вікно з дев'ятого поверху разом із моїми залишками письменницького спокою)))