Вітаю всіх та бажаю мирного неба!

За рецензії мене ніхто не просив, та я й не мастак у цьому ділі, і, чесно кажучи, зовсім до цього не прагну. Але оскільки я повністю прочитав першу частину «Обраної» і вже пройшов добру половину другої, уявлення про твір у мене склалося чітке. Тож вирішив висловити власну думку й викласти її у блозі, бо для коментаря під книгою вона занадто розгорнута. 

Спочатку про те, що у творі зроблено круто і чому його варто читати:

Масштабний та продуманий лор.

Світ класичного середньовіччя та магії тут об'ємний. Концепція Окультників, які відділилися від Світлих заради експериментів у всіх проявах чаклунства, тримає інтригу. А ідея з п'ятьма Старійшинами, кожен з яких шляхом магічних (і, схоже, навіть генетичних) дослідів виростив свого «Обраного» (лорд-вампір, лорд-дракон, лорд-троль тощо) — це розкішний зачин для епічного фентезі.

Головна героїня без рожевих окулярів.

Каліда — це вам не класична ніжна дівчинка з ромфанту. Маг заклав у неё іскри всіх п'яти Обраних, створивши справжню «суперзброю». Але характер у неї залізний: вона не знає компромісів і заради мети готова йти по трупах. Коли перевертень Бран спробував убити мага Зорна (який контролює стабільність її сил), Каліда, попри певні почуття до вовка, без вагань власноруч пустила його в розхід Жорстко, безкомпромісно, по-дорослому.

Сюжет та зброя. Сюжет точно не стоїть на місці, майже в кожному розділі щось та трапляється. Бійки є, але акцент зроблено на складні політичні домовленості, коли Каліда збирає Обраних (та й взагалі всіх) під свої знамена. Окремий лайк автору за деталізацію артефактів — описи специфічної зброї, сплавів обсидіану, сірчаного сланцю та інфернальних отрут прописані дуже смачно (навіть я, як любитель брутальної тактики, оцінив).

Тепер щодо стилю та головної творчої дилеми книги:

Книга написана в каноні епічного дарк-фентезі, де авторка свідомо тримається високого, легендарного тону. Вона намагається подати історію не як звичайну хроніку, а як прадавнє сказання, густо переплетене метафорами.
Але метафоричність у прозі — штука підступна. Тут діє суворий закон, наче в тюрмі: крок вліво, крок вправо — і текст починає працювати проти себе. Виникає певна двозначність. З одного боку, перед нами багата, красива художня мова. З іншого — ти ловиш себе на думці, що змушений продиратися крізь хащі цих самих метафор. І в цих мовних нетрях повністю втрачається динаміка, яка в самому сюжеті насправді присутня і дуже потужна! Поетичні образи подекуди стають недоцільними там, де історія вимагає простого, хльосткого удару, і де можна було б взагалі обійтися без прикрас. 
Щоб читачі та сама авторка краще розуміли, про яку саме мовну двозначність та «перегини» я говорю, наведу маленький практичний приклад зі сцени штурму форпосту.

Зачин там шикарний, кінематографічний: маг Зорн здіймає руки, підриває хмари болотяного газу під воротами, дикі вовки вриваються у двір і методично ріжуть ельфів гарнізону. Напруга зашкалює. І ось у самому фіналі Каліда зносить голову коменданту. Авторка пише: «Помах меча... відтяв голову коменданта, ставлячи крапку в договорі з Торвальдом». 
Оце — розкішна, сувора, абсолютна метафора дарк-фентезі! Замість довгих розмусолювань один точний удар клинка закриває складну політичну угоду. Оце написано майстерно і б'є точно в ціль.
Але поруч, у цій же самій стрімкій бойовій сцені, вилазять моменти, де з поетичністю виходить явний перебір, який просто душить динаміку бою. Коли магія вщент розносить браму, авторка раптом відволікається на опис переляканих солдатів: «Обличчя добровольців могли зараз посперечатися в блідості з байдужим блюдцем місяця».
Посеред кривавого штурму та вибухів «байдуже блюдце місяця», як на мене, трохи гальмує той самий штурм… 
Це виходить штучний, затягнутий образ, об який читач миттєво спотикається, втрачаючи ритм махачу. Або фраза про мага: «...неминуча смерть, що застигла в його заповнених імлою очах — класичний перебір із фентезійним пафосом, де замість живої та швидкої демонстрації люті персонажа ми отримуємо в'язкий літературний штамп.

Висновок простий: занадто густа метафоричність трохи гальмує рух сюжету. Якщо писати в такому високому стилі, потрібно шукати золоту середину й філігранно балансувати мову. Як саме знайти цей баланс — я не підкажу, тут треба або з ШІ порадитися, або знайти тямущого редактора-практика.

Через такий специфічний формат ця книга точно не створена для того, щоб шматочками читати її з екрана телефона в галасливому метро чи в маршрутці. Її час — це вечір, зручне крісло, чашка гарячої кави і, в ідеалі, важка паперова палітурка, сторінки якої хочеться гортати повільно. Хоча для когось такий повільний, трохи в'язкий темп виявиться не недоліком, а навпаки — особливим шармом. Адже приблизно у такому стилі написані «Сильмариліон» Дж. Р. Р. Толкіна, «Князь Пустоти» Скотта Беккера та «Малазанська книга полеглих» Стівена Еріксона. Загалом, авторка «Обраної» обрала дуже благородний, але складний «професорський» жанр. Писати як Толкін чи Беккер — це круто для атмосфери, але небезпечно для комерційних рейтингів у мережі, де читач звик до швидкого «клік-клік» фастфуду.

Мій остаточний вердикт: Читати однозначно варто. Це якісне, доросле фентезі без зайвих слюнів і рожевих соплів. Світ жорсткий, бійки суворі, а закулісна боротьба та інтриги прописані на рівні. Тим паче, друга книга ще в процесі написання, і там уже чітко видно зарубку на ще більш розгорнуті, знаменні битви та епічні хитросплетіння сюжету між персонажами.

Автору — величезна повага за працю, натхнення та легкого пера! Чекаємо на фінал!
 

Читати тут: https://booknet.ua/book/obrana-lezo-svobodi-b449609