Анна Степанівна пройшла на кухню. Погляд її суворих очей затримувався на кожному: на Олені, на Богданові й нарешті зафіксувався на мені.

На кухні зависла така тиша, що було чути, як Ксюша старанно шкрябає фломастером по паперу. От кому добре! Поїла й сидить собі спокійно, ні на кого не звертаючи уваги.

— Отже, ти і є Софія, — промовила бабуся, підходячи ближче й розглядаючи моє обличчя з клінічною точністю. — Колір обличчя здоровий. Лімфовузли, сподіваюся, не збільшені?

— Добрий вечір, Анно Степанівно, — спокійно відповіла я, підводячись і дивлячись їй просто в очі. — Усе в нормі. Тиск сто двадцять на вісімдесят, пульс сімдесят два. Алергій немає, хронічних захворювань також.

Бабуся завмерла. Її брова повільно поповзла вгору.

— Ого, — тихо прошепотів Діма Богданові. — Соня пішла з козирів.

— Аналізи коли востаннє здавала? — безжально продовжила Анна Степанівна.

— Повне обстеження організму проходжу раз на рік, — рівно відповіла я, намагаючись не розсміятися в цей урочистий момент.

Анна Степанівна мовчала секунд три. Потім кутик її губ ледь помітно здригнувся. Вона перевела погляд на Богдана:

— Онуку. Де ти знайшов дівчину з такою високою медичною грамотністю? У наш час молодь тільки про карму, чакри та психологічні травми торочить, а про елементарну гігієну й профілактику інфекцій забуває!

Читати: Мій таємний бос.

Історія вже рухається до фіналу.