Я завмерла на порозі, боячись підійти ближче. Усе минуле життя у Віртуалі я мала ідеальний аватар, а в реальності — виснажене, бліде обличчя з погаслими очима й рідке, мишаче волосся, яке постійно плуталося на подушці.

Дівчина в дзеркалі дивилася на мене зі страхом і недовірою. Але це була я. Мої риси обличчя, та сама форма губ, той самий трохи кирпатий ніс... Але шкіра щік палала живим, здоровим рум'янцем. Синці під очима зникли, а замість тьмяних мишастих кучерів на плечах розсипалися густі, шовковисті локони темно-русявого, насиченого відтінку, що переливалися на світлі бронзою. Я простягнула руку й торкнулася свого відображення. Скло дзеркала було холодним, а пальці — теплими. Усередині мене пульсувало життя — справжнє, не підтримане медичними стимуляторами.

— Генетична корекція зберігає фенотип, але усуває дефекти, спричинені виснаженням, хворобами та спадковістю, — м'яко пояснила Аманда, спостерігаючи за мною від дверей. — Звикайте, Тайро. Це ваша нова норма. У мене теж був абсолютно такий самий шок. Я теж зі старої Землі й досі пам'ятаю, як виглядали люди, яким не вистачало їжі та світла.

Читати далі