— Мамусю, мамусю... — м'яко гукала вона, намагаючись достукатися до моєї свідомості.

   Я затуманено, здивовано підняла на неї заплакані очі.

— З вами все гаразд? Ваш хлопчик дуже стурбований, не плачте так, дорогенька.

— Так... усе добре, — тихо й невпевнено відповіла я, знову переводячи порожній погляд на чашку з холодним чаєм.

   Жаліслива жінка мовчки піднялася, підійшла і без запрошення сіла на стілець навпроти мене.

— З вашого дозволу, посиджу тут хвилиночку? — м'яко мовила вона.

Вона мовчки розглядала мене певний час, а я чомусь не відводила погляду, знаходячи в її спокійних очах дивний рятівний прихисток.

— Ви мене знаєте?! — раптом тихо запитала я, порушуючи тишу і дивуючись її увазі.

    Вона ледь помітно усміхнулася, покликала офіціанта й собі замовила горнятко гарячого чаю.

— Ні, дівчинко моя, ми не знайомі, — відповіла вона лагідно. — Але я чудово знаю, що відчуває жінка, якій нестерпно боляче. Коли здається, що земля йде з-під ніг, що немає виходу і коли її зрадила найближча людина.