У мене чомусь не завантажується попередня сторінка блога Марафону спільного написання від Уляни.

Не дочекався Розділу 5 і взяв на себе сміливість написати 2 розділи. Викладаю Розділ 5 та Розділ 6. Ще раз вибачте за ініціативу)

РОЗДІЛ 5. Рената

— Але якщо я не дізнаюся правди зараз, ти згориш у цьому попелі! — перекрикуючи гуркіт підземного дзвону, відчаєдушно закричала я у відповідь.

Попіл уже майже повністю обволік руки Кассіана. Шкіра брата на згинах пальців ставала напівпрозорою, наче зробленою із сірого диму. Він танув. Його існування, тримане моїми заблокованими спогадами та чужою силою, витікало крізь пальці, мов пісок.

Чоловік у чорному стиха розгородив губи в оскалі: — Спізнився, Кассіане. Твоя сестричка завжди була надто імпульсивною. Вона сама робить крок у прірву.

Один із чорних вовків зробив стрибок, намагаючись збити мене з ніг і загнати прямо в провалля, але Кассіан останнім зусиллям волі викинув руку з розкритою книгою вперед. Сліпучий спалах світла врізався в хижака, відкинувши його геть. Проте цей жест коштував братові залишків сил — він заточився і впав на одне коліно. Його книга впала на бруківку, сторінки судорожно замиготіли, згасаючи.

— Біжи… вниз… — видавив із себе Кассіан, його голос тріщав, мов сухе гілля у вогні. — Не бійся того, що побачиш… Побач Ренату… Згадай її!

Ренату?!

Це ім'я прошило мій мозок, наче розпечена голка. Згадка про дівчину в білій сорочці, яка щойно летіла в темряву під тріск розколеного скла й виття вовків, спалахнула в моїй голові яскравим спалахом. Це були не просто сни. Вона була тут. Або… вона була частиною мене?

Я більше не вагалася. Відчуваючи, як камінь під ногами остаточно рушиться, я ступила на першу кам'яну сходинку, що вела глибоко під землю.

Темрява піднялася мені назустріч, в'язка, як смола, і холодна, як крига з дна колодязя. За моєю спиною пролунав останній, дванадцятий удар велетенського підземного дзвону. Вуличне світло над головою згасло. Провалля зачинилося з гучним тріском, відрізаючи мене від Кассіана, чоловіка в чорному та його химерних вовків.

Я залишилася в повній пітьмі.

Замість шуму битви довкола запанувала вже знайома, жахлива тиша. І в цій тиші виразно, прямо над моїм вухом, залунали поодинокі важкі звуки:

Кап. Кап. Кап.

Це була не вода. Рідина, що падала зі стелі підземелля, пахла залізом та давньою, застояною сирістю.

Я зробила ще один крок наосліп. Пальці босих ніг торкнулися крижаного слизького каменя. Шкіру пропекло холодом. Усе тіло здригнулося: я була не в своєму звичайному одязі. На мені була лише тонка, вогка від поту й чужої крові біла нічна сорочка.

— Ренато? — пошепки вимовила я у темряву, і власний голос здався мені чужим.

— Ти нарешті прийшла, — озвався темний коридор дівочим лукавим голосом, у якому чулися й мої власні інтонації. — Ми так довго чекали, поки ти перестанеш тікати від дванадцятої години.

Попереду, в глибині тунелю, спалахнув тьмяний багряний вогник. Він вихопив із темряви контури масивного вівтаря, обплетеного чорним корінням, і постать дівчини, яка сиділа на ньому, підібгавши ноги. Вона була точною моєю копією, але її очі були повністю чорними, без білків, а з розірваних грудей повільно падав той самий чорний попіл Невіри.

— Твій брат брехав тобі, щоб захистити, — посміхнулася дівчина на вівтарі, повільно піднімаючись. — Кассіан загинув не від рук Незнайомця. Він загинув, намагаючись зупинити нас. Згадай, що ти зробила того дня, коли місто заснуло…

У моїй голові клацнуло. Завіса дитячих спогадів, яку я так довго вважала забіганням від реальності, почала тріщати по швах.

РОЗДІЛ 5. Вівтар тайни

Спогади вривалися в голову не послідовними картинами, а розпеченими уламками.

Залитий кров’ю дерев’яний поріг. Спалах червоного місяця над вежею Невіри. Дзвін, що б'є тринадцятий раз. І Кассіан, який стоїть передом мною з простягнутими руками, благаючи: «Селестіє, зупинися, це не ти!»

Я схопилася за голову. Скроні розривав такий біль, ніби мозок намагався виштовхнути чужорідне тіло.

— Ні… — витиснула я крізь зуби. — Це брехня. Це твої маніпуляції!

— Брехня? — Дівчина на вівтарі — Рената — легко зіскочила на кам’яну підлогу. Вона рухалася безшумно, мов тінь, не залишаючи слідів. — Озираючись назад, ти дійсно вірила, що місто Невіра заснуло через якесь стародавнє прокляття? Що твої батьки вивезли тебе просто так, рятуючи від «пошесті»? Вони тікали від тебе, Селестіє. Від того, що ти випустила з-під вівтаря в день свого дванадцятиріччя.

Рената зробила крок до мене. Кожен її подих виривався з грудей клубами сірого диму.

— Кассіан віддав свою душу, щоб зв'язати твоє темне «я» і розділити вашу свідомість. Він створив мене — Ренату, щоб я блукала снами й збирала страхи, поки ти жила підробним мирним життям за межами Невіри. Але 12-й удар дзвону розбив його печатку.

— Якщо я — це ти, а ти — це я… — голос тремтів, та всередині, крізь дикий страх, пробивалося дивне відчуття сили. Контролю, якого я ніколи раніше не мала. — Чому за нами полює той чоловік у чорному?

Рената зупинилася за пів кроку від мене. На її блідому обличчі з’явилася хижа, дзеркальна посмішка — точна копія тієї, якою я іноді посміхалася своєму відображенню в темні дні.

— Бо він — Палач Невіри. І йому потрібна не просто твоя смерть. Йому потрібна джерельна сила, яка розбудить Сплячу під містом. Кассіан намагається вберегти нас обох, але він слабшає. Кожна секунда тут, під землею, живить Вона.

Вона простягнула до мене тонку, холодну як крига долоню. Пальці були змащені чорним попелом.

— Торкнися мене, Селестіє. Поверни собі те, що в тебе відібрали. І тоді ми разом піднімемося нагору й розірвемо його вовків на шмаття.

Згори пролунав глухий вибух. Камінь стелі тріснув, і крізь шпарини знову посипався гарячий попіл. До мене долинало слабке, згасаюче гарчання та гучний, самотній крик Кассіана: — Не вір їй, Селестіє! Залишайся собою!

Я подивилася на простягнуту руку Ренати. На її чорні очі, в яких відбивалася порожнеча.

У мене було лише два шляхи: довіритися привиду брата, який приховував від мене правду все життя, або прийняти темряву, яка обіцяла силу врятувати нас усіх.

Я зробила глибший вдих і підняла руку…