Я не знаю, чи варто письменнику розповідати читачеві, у що він вірить. Можливо, краще, щоб про це говорили його герої.

Але сьогодні мені хочеться сказати кілька слів від себе.

Я вірю в любов. У сильну, пристрасну, часом складну. У ту, яка може змінити людину.

Але я не вірю в любов, заради якої потрібно втрачати себе.

Для мене любов не скасовує гідності.
Не виправдовує приниження.
Не вимагає мовчати про біль.
І точно не означає, що одна людина повинна постійно жертвувати собою заради іншої.

Я вірю, що ніжність — це не слабкість.

Іноді для ніжності потрібно більше сили, ніж для боротьби. Потрібно дозволити собі бути живою людиною — зі своїми страхами, помилками, суперечностями.

Я ціную силу в людях. Особливо в чоловіках. Але сила для мене — це не влада над іншими. Справжня сила починається там, де людина здатна залишатися людиною.

Я вірю не стільки словам, скільки вчинкам.

Мене завжди цікавило: що людина робить із тим, що з нею сталося? Чи стає жорсткішою? Чи вчиться бути уважнішою до чужого болю?

Я не вважаю, що минуле потрібно стирати.

Його можна прийняти. Переосмислити. Пережити. Але воно все одно залишається частиною нас.

І, мабуть, найважливіше для мене — право людини бути собою.

Не ідеальною.
Не зручною.
Не такою, якою її хочуть бачити.

А справжньою.

Саме тому для мене «Право на ніжність» — це не тільки про кохання.

Це про право залишатися собою навіть тоді, коли любиш.

Про право на себе.
На свої межі.
На свою правду.
На ніжність — без самозречення.

Можливо, саме з цього і починається справжня любов.