Привіт, дорогі мої читачі! 

Сьогодні я зовсім не планувала писати жодних постів у своєму блозі, тому що вирішила присвятити цей день прочитанню Ваших історій, які зберігаються у моїй колекційній бібліотеці.

Частину відгуків я вже встигла надіслати щасливчикам, а частину продовжу надсилати трохи згодом, адже Вас у мене вже так багато, що я сама ледве встигаю за власним списком.

Але коли відкрила статистику  Терапії спогадом, зрозуміла: пройти повз цей день я не можу.

Бо саме сьогодні, 3 вересня, минає рівно місяць відтоді, як історія з’явилася на Букнеті.

Тоді це була просто моя історія. Та сама, яку я довго носила в голові, переписувала, сумнівалася в ній, знову поверталася до неї й зрештою вирішила: добре, тепер вона вже не тільки моя.

А сьогодні я відкриваю статистику й бачу:

І знаєте, що найцікавіше? За кожною з цих цифр стоїть не просто цифра.

За 580 прочитаннями стоять люди, які одного дня відкрили книгу й дозволили моїй історії забрати кілька хвилин їхнього життя. Хтось прочитав один розділ і пішов далі.

Хтось залишився. Хтось почав будувати власні теорії.

А хтось, можливо, досі думає над якоюсь сценою й навіть не здогадується, що авторка в цей час сидить і з усмішкою читає його коментар.

А ось 98 коментарів — це вже зовсім інше. Це 98 моментів, коли Ви не просто прочитали, а вирішили відповісти історії. Написати, що відчули. Посперечатися з персонажем.

Запідозрити щось раніше, ніж я того хотіла. Поставити запитання, на яке мені дуже хочеться відповісти, але я поки що чемно роблю вигляд, що нічого не знаю.

Саме коментарі найкраще показують, що «Терапія спогадом» уже перестала бути текстом, який існує лише в моїй голові. Ви почали бачити в ній своє. І це неймовірне відчуття для автора.

44 бібліотеки я теж не можу сприймати просто як статистику. Бо додати книгу до бібліотеки — це ніби залишити їй маленьке місце у своєму читацькому світі зі словами: «Я ще повернуся».

І мені дуже подобається думка про те, що десь у 44 бібліотеках зараз лежить моя «Терапія спогадом». Можливо, поруч із зовсім іншими книгами.

Можливо, хтось відкриє її через тиждень. А може, через місяць. Але вона там є.

І є ще одна цифра, яка сьогодні для мене особлива — 1 рекомендація. Здавалося б, зовсім маленька, але саме на ній я затримала погляд найдовше.

Бо рекомендація — це вже не просто «мені сподобалося». Це момент, коли читач вирішує поділитися історією з кимось іншим.

Я не знаю, скільки рекомендацій буде через пів року.  Але перша вже стала частиною її історії. І моєї теж.

А ще — 59 лайків. Маленькі знаки уваги, які здаються дрібницею, — це коротке «мені відгукнулося». І коли я дивлюся на цю цифру, розумію, що за нею стоїть 59 теплих дотиків до тексту.

Місяць тому я не знала, що буде далі. Не знала, скільки людей відкриє книгу, чи будуть коментарі, чи захоче хтось додати її до бібліотеки.

Не знала навіть, чи знайдуться ті, кому захочеться разом зі мною розплутувати все те, що я заховала між рядками.

А тепер знаю одне: «Терапія спогадом» знайшла своїх читачів. І я певна, що знайде ще багато нових.

І це, мабуть, найкраще, що могло статися з історією на її першому місяці життя. Вона вже має не лише сторінки й розділи — у неї з’явилися Ваші припущення, теорії, емоції, суперечки з героями, Ваші «я щось підозрюю», Ваші «Ейларіс, ну скажіть хоча б маленький спойлер» — і моє вічне авторське: «Нічого не скажу. Читайте далі».

Саме з цього моменту книга починає жити по-справжньому. Не тоді, коли автор вигадує героя. Не тоді, коли пише перший розділ. І навіть не тоді, коли натискає «опублікувати». А тоді, коли десь по той бік екрана незнайома людина відкриває сторінку, читає кілька абзаців і раптом ловить себе на думці: «Мені цікаво, що буде далі».

Ось заради цього я й пишу.

Тому сьогодні я хочу сказати Вам дякую — не формальне й не шаблонне, не те звичне авторське «дякую за підтримку», яке просто ставлять наприкінці допису, а справжнє, відверте й дуже особисте.

Дякую за кожну хвилину, яку Ви подарували моїй історії, за те, що одного дня відкрили «Терапію спогадом» і вирішили залишитися поруч, за кожен Ваш коментар, у якому часом більше емоцій, ніж я сама вкладала в цілий розділ, за Вашу уважність до найдрібніших деталей, які я навмисно залишала між рядками, і за те особливе відчуття, коли читаю Ваші реакції й розумію, що Ви помітили саме те, що я так старанно намагалася заховати.

Дякую за Ваші припущення, теорії та здогадки, які іноді змушують мене дивитися на власний текст зовсім під іншим кутом, за Ваші здивування й усмішки, за суперечки з героями, за моменти обурення, недовіри й захоплення, а особливо — за ті випадки, коли Ви раптом розгадуєте щось раніше, ніж я встигла це приховати.

Зізнаюся, як авторці, мені водночас і страшенно цікаво, і трішки лячно спостерігати за тим, наскільки уважно Ви розбираєте мою історію по маленьких деталях, адже часом складається враження, що Ви вже навчилися читати не лише те, що написано, а й те, що я залишила між рядками.

І окреме, особливе спасибі я хочу залишити тому першому читачеві, який подарував «Терапії спогадом» її першу рекомендацію. Можливо, у статистиці це лише одна маленька одиниця, але для мене сьогодні вона виглядає як цілий всесвіт, тому що за нею стоїть людина, яка прочитала мою історію й настільки повірила в неї, що захотіла привести до неї когось іще.

Саме такі моменти нагадують мені, що історія, яка колись існувала тільки в моїй голові, тепер живе вже не лише в моєму світі — вона поступово знаходить своє місце у Вашому.

А тепер я повертаюся до Ваших історій, бо моя маленька читацька бібліотека сама себе точно не прочитає, а там на мене вже чекає стільки Ваших текстів, що без чашки чаю, мабуть, не обійтися.

Усіх Вас міцно обіймаю, люблю, цілую й дякую за те, що цей перший місяць «Терапії спогадом» став саме таким, яким він став.

До зустрічі завтра.