Привіт, мої любі читачі! ✨

Хочу щиро подякувати кожному з вас за неймовірне терпіння та підтримку. 

Хочу трішки розповісти, що зараз відбувається з книгою. Робота над нею активно ведеться, але, на жаль, дещо повільніше, ніж мені б хотілося. Зараз я поєдную творчість із навчанням, яке забирає чимало часу та сил. Дякую, що ставитеся до цього з розумінням! 

Проте у мене є й чудові новини! Кілька нових розділів уже повністю відредаговані та просто чекають свого часу для публікації. Попереду на наших героїв чекає багато цікавого, тож історія обов'язково продовжиться.

А поки запрошую вас до прочитання історії Аделіни та Даміана. 

Для тих кому цікаво маю невеличкий фрагмет з тексу.

Я вирішила привернути увагу до своєї персони підійшовши до ажурних великих відкритих дверей та легко постукуваши по ним кулачком. 

— “Non sono d'intralcio?” з італ: Я не заважаю? — дивлюсь в притул і його погляд підіймається на мене, він ховає телефон до кишені та змірює своїм темно смарагдовим поглядом знизу до верху.

— Присядьте та виберіть собі щось поїсти.

Його відповідь дезорієнтувала мене на секунду. Звідки він знає що я знаю саме українську… Але я вирішую не видавати себе та роблю вигляд що не розумію.

— “Mi scusi, non la capisco.” з італ: Перепрошую, я вас не розумію. 

— Кіро… — важко видихає. — Мені не до твоїх балачок. Сідай і говори українською. 

— “Siamo in Italia, quindi parlerò italiano. C'è qualcosa che non ti piace?” з італ: Ми в Італії тож я буду говорити італійською. Вам щось не подобається?

— “La mia pazienza ha un limite... Mi hai capito perfettamente. Credevo di essermi spiegato bene, ma se vuoi posso aiutarti a sederti, ad aprire la bocca e a riempirla con qualsiasi cosa che non siano chiacchiere.” з італ: Моє терпіння має межі... Ти мене добре зрозуміла. Я здавалось ясно сказав, але якщо хочеш можу допомогти тобі сісти, відкрити твій рот і зайняти його чим завгодно окрім розмов.

Дякую, що ви зі мною! Обіймаю кожного! ❤️