— У тебе ж і так вихідний... — проговорилася вона і тут же різко відвела очі, зрозумівши, що бовкнула зайве.

   Я пильно й підозріло глянув на неї.

— Мам, — протягнув я холодно, — звідки ти знаєш про мій вихідний?

— Я... я дзвонила в пологовий, просила покликати тебе до телефону, але мені сказали, що ти не на зміні, — знічено буркнула вона. — Макс, ти ж зовсім не дзвониш, не приїжджаєш, ти нас закинув! — у її голосі прозвучав гіркий докір. — Через неї... — вона різко кивнула у бік виходу, немов згадуючи Емілію, — ти зовсім про нас забув!

— Ну, мам! — гаркнув я голосніше, ніж планував, відчуваючи, як закипає лють. — Тато, і ти теж?! Як ти міг у цьому підіграти?! — звернувся я до батька, спостерігаючи, як він важко, крізь стогін, намагається прийняти сидяче положення.

— Сину, я нікому не підігрував... просто мама має рацію, ти справді нас забув, — важко зітхнув він, дивлячись на мене з докором.

    Усередині мене ніби щось обірвалося. Жорстоке розчарування й образа накрили з головою.