Тінь залізного черепа вже дописана. Остання крапка поставлена. Але я все ніяк не заспокоюсь. Тому ще трохи понаписую про моїх улюблених Еліс і Ксандера.

Хоча це третя книга циклу, але вона є передісторією до першої. Всі сюжетні дірки закриті, відповіді озвучені. Та головне те, що ідея цього роману виникла задовго до написання перших рядків "Вовчої Відьми"

Цей сюжет не давав мені спати. Буквально))) Лежала, дивилась у стелю і під завивання сирен придумувала колючі діалоги. Як ви могли помітити, мої персонажі не бояться підкинути міцне слівце, де потрібно. 

А ще... у цій історії багато мене. Власного досвіду, суджень, висновків. 

І слова Еліс: "Цей світ наплював на мене. Тому я шлю його під три чорти." - я сказала сама. Кілька років тому. На війні загинула близька мені людина. Тоді у мене свистіла фляга. І не в мене однієї. 

Мабуть, Еліс почувалась так само - розгублено. Вона злилась, боялась, лютувала, сподівалась. А тоді вирішила, що досить з неї боротьби. І просто пішла. 

Саме тому вона перемогла. Бо Еліс просто жила. Звичайним життям. Сім'я, дитина, побутове бурчання, моменти радості... І більше ніяких чорних Братів, Джерел магії, нашийників, страт. 

І ми так само, як Еліс, перемагаємо щодня, бо просто живемо. Робимо своє навіть у темний час. 

Історія дописана. І я буду вдячна за фідбек)))