"Між тінню та мовчанням"

. . . У готелі панувала напівсонна тиша, притаманна місцям, які світ давно викреслив зі своїх реєстрів. Повітря здавалося густим, нерухомим і важким, насиченим ароматом старої паркетної мастики, сирої дренажної тирси й застійного озону від лампи розжарювання.

Будівля була майже безлюдною. Здавалося, навіть цвіркуни за дерев'яними плінтусами вимерли десятиліття тому.

Той самий тьмяний, затягнутий тінями хол із вицвілими шпалерами в геральдичних ліліях. Та сама єдина мутна лампа над масивною стійкою з дубового масиву. Те саме старе дзеркало за спиною адміністратора, поверхня якого з роками вкрилася темними, схожими на лишайники, плямами відшарованого амальгами.

Чоловік сидів на своєму звичному місці, схилившись над товстим, обтягнутим затертою шкірою реєстраційним журналом.

Він підняв голову ще до того, як важкі кроки детективів відлунали від потертого килима, і вони підійшли до стійки. Його погляд був чистим, позбавленим сну чи здивування, наче він чекав на них усі ці години, не міняючи пози. . .

. . . Маккензі повільно, остерігаючись, опустив очі на дерев'яний паркет.

Їхні власні тіні від вуличного світла рівно лежали на підлозі, витягуючись у бік вікна. Але поруч із ними, прямо біля вхідних дверей, лежала ще одна, третя тінь.

Вона не належала жодному предмету в цій кімнаті й жодній людині.

Повільно, беззвучно, наче чорна ртуть, ця тінь ковзнула по дерев'яному плінтусу, піднялася по стіні біля дверей і на секунду застигла. А потім... вона плавно повернулася в бік детективів.

Тінь зупинилася біля ніг Джорджа.

Потім повільно підняла свою безлику «голову».

Уолтер дивився на неї, не дихаючи.

— Джордже...

— Що?

— Вона більше не потребує дверей.

Тінь зробила ще один рух.

І цього разу не пішла до дверей.

Вона рушила просто до них по підлозі — крок за кроком, незалежно від того, у який бік вони робили свій наступний рух.