Глава 24. Довга ніч

Маккензі не відривав застиглого, некліпаючого погляду від металевого циферблата.

23:59:43...

23:59:42...

Стрілки рухалися у зворотний бік із моторошною, математичною точністю, відраховуючи кожну секунду так, наче вдаряли важким молотом по натягнутих нервах.

Уолтер тремтячими від напруги пальцями обережно взяв годинник із зашкарублої долоні напарника. Перевернув його важкий корпус із пожовклого латунного сплаву. За допомогою тонкого леза кишенькового ножа підважив і відкрив задню кришку. Внутрішній механізм працював бездоганно: золотаві коліщатка й дрібні шестерні ритмічно крутилися, пружини були натягнуті, жодних механічних пошкоджень чи видимих деформацій. Жодних прихованих електронних деталей чи сторонніх мікросхем. Лише старі, перевірені часом шестерні, які зараз, всупереч абсолютно всім законам класичної фізики та механіки, крутилися в зворотному напрямку.

— Зніми його, Джордже, — тихо, майже благально сказав Уолтер, закриваючи кришку.

Маккензі без слів розстебнув потертий шкіряний ремінець і повільно поклав годинник на прохолодний, вимазаний вуличним пилом капот їхньої машини.

Стрілки навіть не здригнулися. Вони продовжували впевнено підраховувати зворотний час.

— Це не механізм рахує час, Уолтере... — процідив Маккензі, лишаючи годинник на металі.

— А що тоді?

— Воно. Воно заздалегідь визначило для мене цей строк.

Уолтер уважно подивився на свого приятеля.

— Джордже, а якщо ми весь цей час шукаємо не те?

— Що саме?

— Місце.

Маккензі подивився на нього.

— Ти думаєш, що це не місце?

— Я думаю, що ми постійно намагаємося знайти координати того, що не має постійних координат.

Уолтер поклав перед ним карти різних років.

— Колодязь змінює положення. Двері з'являються й зникають. Навіть дзеркала показують різні моменти.

— Тобто?

— Можливо, це не приміщення.

Він на мить замовк.

— Можливо, це межа.

Джордж задумливо постукав пальцем по столу.

— Може ти і правий.

Місто навколо них змінювалося. Це відбувалося не миттєво, а повільно — наче якийсь прадавній підземний отруйний газ отруював і проникав у його квартали, вулиця за вулицею, перетворюючи знайомі фасади на чужі, похмурі декорації.

Осіннє повітря ставало неприродньо густим і вогким, з виразним присмаком солодкуватого озону й сирого підвалу. Типовий шум вечірнього мегаполіса — далекий гуркіт трамваїв, виск гальм та відлуння людських голосів — поступово затихав, розчиняючись у важкій, глухій тиші. Старі вуличні ліхтарі з мутними скляними плафонами кидали на мокрий від мряки асфальт тьмяні, брудно-жовті плями світла, залишаючи між будинками суцільні, глибокі, як прірва, чорні прогалини.

Уже до вечора поліцейські рації в службовому авто безперервно тріщали від дивних, гарячкових викликів. Люди з різних кінців міста масово повідомляли про раптові зникнення. Але це не були звичайні побутові злочини: ніхто не тікав із дому, ніхто не вчиняв розбійних нападів чи викрадень. Люди просто... розчинялися прямо на очах.

Перший моторошний випадок стався в центральному міському парку. Жінка гуляла вздовж вимощеної каменем алеї зі своїм шестирічним сином. Хлопчик у яскраво-жовтій куртці біг трохи попереду, тупаючи по калюжах. Він на секунду обернувся, весело посміхнувся, махнув матері рукою й зробив ще один крок під крону старої липи.

Наступної миті його вже не було.

Ні спалаху світла, ні крику, ні звуку боротьби чи падіння. Лише маленький гумовий м'ячик із тихим шелестом ще кілька секунд котився промерзлою доріжкою, поки не зупинився біля ніг заціпенілої матері.

Другий випадок через пів години зафіксувала камера спостереження на околиці. Працівник нічної автозаправки розмовляв із клієнтом біля скляного віконця. Покупець у сірому пальті простягнув паперові купюри. Касир лише на мить опустив очі на касовий апарат, щоб відрахувати решту. Минуло менше секунди. Коли він знову підняв голову — перед віконцем було порожньо. Автоматичні двері заправки навіть не відчинялися, а важкий засув залишився закритим. Запис потім переглядали десятки разів: людина просто зникла у часовому проміжку між двома сусідніми кадрами.

До півночі кількість таких дивних випадків у зведеннях перевищила двадцять. Поліція була в повній безпорадності, патрульні відмовлялися виходити на чергування в пішому патрулі. Журналісти по радіо перелякано говорили про масову паніку й невідомий газ, влада — про технічні збої та маревні галюцинації.

Та Маккензі й Уолтер уже знали гірку правду. Це був не збіг. Це був лише початок масового поглинання.

У детективному агентстві панувала напружена, гнітюча тиша. Кімната просочилася запахом згаслого тютюну та холодної кави. Настільна лампа тьмяно освітлювала розкладені на столі мапи міста та фотографії жертв. Радіоприймач на підвіконні безперервно перебивався тріском білого шуму, крізь який виривалися уривчасті, панічні голоси диспетчерів: