Дійшла і моя черга в цій цікавій колективній роботі ☺️

Перша частина від пані Уляни. Друга частина від Ейларіс Вальєн.

Ну і моя, третя частина:

Жінка в білій сорочці. Рената.

Рената різко підірвалася у своєму ліжку, хапаючи ротом повітря.

Їй наснився сон. Знову. Той самий сон, який вона бачить ледь не кожної ночі. Темні вулички, в'язке крижане повітря і жодної живої душі. Лише вона в білій сорочці і ще дещо, чого вона не могла роздивитися. Лише знала: щось йде за нею слідом.

Вона відчувала: щось наближається. Наче підсвідомість їй шептала на вухо — її дні закінчуються. Час добігає кінця. Але що саме закінчується, вона не розуміла, лише знала: це все.

В квартирі тиша. Гучна, всепроникна тиша, крізь яку вона чула стукіт власного серця. І краплі…

З ванної кімнати долинав звук падіння крапель.

Кап. Кап. Кап.

Кожна крапля, що падала, гучно відбивалася луною в скронях.

Рената спустила босі ноги на підлогу.

Холоднеча підлоги ледь не врізалася в стопи, проникала крізь шкіру до самих кісток. Жінка не зважала на холод — ні в ногах, ні в повітрі.

Жінка вилізла з теплого ліжка й попрямувала до ванної підтягнути кран. Світла не вмикала.

Вона знала цю квартиру напам'ять. Кожен куток, кожен квадратний метр. Кожну тріщину і кожну дошку, яка видавала її кроки своїм скрипом.

Рената стала перед дверима до ванної. В кінці коридору крізь тонкі шпалери пробивалося світло місяця. Повного. Місячне сяйво розлилося по стінах й підлозі. На мить їй здалося, що саме світло рухається. Ледь помітно пульсує хвилями, наче земля дихає і простір коливається від кожного її видиху.

Жінка потягнулася до вимикача, та раптом почула скрип по склу.

— Ренато, увімкни світло! — пронісся луною її власний голос у голові.

Тіло сколихнув внутрішній крик. Не підкорилося.

Вона повільно пішла до вікна. Кожен крок видавав її рух ледь чутним скрипом підлоги.

Погляд ковзав по сріблястій від місячного сяйва тканині. Розум благав зупинитися, увімкнути світло. У кожній кімнаті, кожну лампочку — і в будь-якому разі не підходити до вікон.

Тіло вирішувало по-своєму.

Ноги самі її вели. Несли на собі тягар. Тягар до неминучого, хоч і невідомого.

Рената зупинилася біля вікна. Рука потягнулася до штори й відсунула тканину.

Нікого. Нічого. Ліхтарі вимкнені. Лише порожня вулиця, осяяна місяцем. Жодної живої душі. Жодної живої істоти. Лише сплячі будинки, самотні стовпи й бруківка, залита місячним сяйвом.

Рената лиш встигла відпустити тканину штори, як від раптового удару скло впилося уламками в тканину й розсипалося по підлозі.

Від несподіванки вона зробила крок назад і впала.

Штора здійнялася від протягу холодного вуличного повітря, і жінка побачила, як щось велике заплигнуло на підвіконня.

Вона не бачила, що це чи хто це, лиш силует. Силует тіні у світлі місячного сяйва виднівся крізь тканину.

Кігті вп'ялися в тканину штори, прорізавши її, і, мов лезами, почали різати її зверху вниз, пробиваючи собі шлях усередину.

Від побаченого Рената поповзла назад, схопилася на ноги й побігла просто до дверей.

Вона на автоматі відімкнула двері й вибігла босоніж, в чому була. В самісінькій нічній сорочці. Рената навіть не бачила, що то за істота. Вона лише знала: треба тікати якнайшвидше.

Жінка розгублено застигла посеред вулиці. Озирнулася навкруги. Мозок у паніці намагався визначити, куди бігти. Погляд зупинився на дверях до під'їзду, на силуеті химерної істоти, форму якої вона навіть не могла зрозуміти. Воно виходило з дверей на чотирьох лапах. Гострі пазурі виблискували у місячному світлі, а паща розкрилася в оскалі, оголивши білі, гострі, мов леза, ікла.

Рената знову зірвалася з місця. Ноги самі її несли щосили по твердій холодній бруківці.

Раптом на перехресті їй перегородив дорогу ще один темний звір.

Рената різко зупинилася. Дихання збите. Серце калатає шалено, відбиваючись у скронях. Адреналін зашкалює, від чого вона зовсім не відчувала болю в збитих до саден ногах.

Вовк. Величезний вовк. Його паща загрозливо вишкірила свої білі ікла, і з пащі вирвався тихий рик.

Рената, скута диким страхом, не могла зрушити з місця. Вона дивилася в очі тварюці. В очі самої смерті, яка насувалася на неї крок за кроком, готуючись до стрибка.

Ззаду почувся скрегіт пазурів по кам'янистій дорозі. Вона потилицею відчула, як насувається ще одна загроза — та, від якої вона щойно бігла, — і тілом наче пробігся струм, приводячи її до тями й до руху.

Рената рвонула вбік. Вдалині виднілося світло самотнього ліхтаря. Вона бігла на світло, мов метелик, наче воно було рятівним.

Небо починало вже ледь сіріти. Ніч готувалася віддати свою зміну дню.

У її голові почали хаотично снувати думки: «Хоч би встигнути до ліхтаря. Хоч би протриматися до світанку, до перших променів сонця».

Вона не була впевнена. Лиш пам’ятала зі снів, які зараз стали реальністю.

«А чи це реальність взагалі? — промайнула думка. — Може, це черговий кошмар? Може, я досі сплю?»

Вперше між хаотичними думками промайнула хоч одна, на її думку, логічна: чому тварини її досі не наздогнали? Чому вони дають їй відірватися, адже наздогнати її у два стрибки міг кожен із них.

Ось вже світло ліхтаря зовсім близько.

Ось-ось, і вона торкнеться його світла, як раптом із переліску крокує ще один вовк, а слідом за ним — ще… хтось.

Рената зупинилася. Серце ледь не вибивало грудну клітку, важке дихання крізь свист дерло по трахеї. У грудях все пеком, пече. Пальці на ногах збиті до крові. Ноги гудуть так, що пульсуючий біль відбивається у ступнях.

Вона озирнулася назад.

Два кремезні химерні чорні вовки сповільнилися метрів за десять від неї й повільно продовжували наближатися, наче тільки й чекали команди: «Фас!»

Попереду неї третій вовк зупинився. Не вишкіряв свою пащу, повну іклів, не гарчав. Просто спостерігав із цікавістю.

Поряд із вовком стояв чоловік. Вдягнений весь у чорне, він дивився на неї мисливським поглядом, розтягнувши губи в хижій посмішці.

— Немає сенсу бігти далі, Ренато.

— Це ти, — промовила хриплим голосом. — Зі снів. Ти переслідував мене ніч за ніччю. Чого тобі треба від мене?

— Ти ж знаєш, — сказав він і почав наближатися до неї.

Тварини також почали хижо наближатися, обступаючи її. Один приготувався до стрибка, та незнайомець зупинив їх усіх жестом піднятої руки. Химерні створіння невдоволено подивилися на нього, але підкорилися, не зводячи з неї очей, щоб миттю кинутися, щойно їм це дозволять.

Рената була знесилена. Почала озиратися, оцінювати ситуацію. Вона розуміла: тікати немає сенсу. Зроби лиш крок — і купа зубів із трьох пащ розірве її на шмаття за лічені хвилини.

Незнайомець обходив по колу між нею і своїм звіринцем.

— Не знаю. — мовила вона знесилено.

— Можливо. Не пам’ятаєш. Навіть якщо і так. Це нічого не змінить. Час прийшов. А твій вже сплив.

Зупинився він навпроти неї, подивився в бліде обличчя, на якому застиг переляк, хоч Рената намагалася не видавати страху. Потягнувся, щоб прибрати скуйовджене пасмо волосся з її очей, та вона лиш відсмикнула обличчя, намагаючись не дати йому торкнутися себе.

— То, може, хоча б нагадаєш?

— Не тут. Вона прокидається. Ти повинна бути поряд.

— Хто, Вона?

Він хотів був відповісти, та його обірвав гучний дзвін. Незнайомець повернувся на звук, і цього вистачило, щоб Рената знову зірвалася з місця.

Її мозок миттєво дав тілу команду бігти, підкріпивши її логічним висновком. Вона повинна бути поряд біля тієї, що прокидається. Отже, вона потрібна їм живою. Цей незнайомець не дасть своєму звіринцю її з’їсти, значить, шанс на спасіння є, але чи є сенс? Вона й сама не знала.

Вулицями вже розлилося вранішнє світло. Промені сонця почали виринати з-за обрію. Рената просто бігла абикуди, сподіваючись заховатися чи потрапити на очі живим людям.

Вона не чула галасу зі спини, лиш чула скрегіт кігтів по бруківці. Вони знову її переслідували.

Знову дзвін.

Рената в паніці намагалася не озиратися, просто бігти.

Дзвін продовжувався. Від кожного дзвону наче земля вібрувала під ногами.

Заскочила в один провулок, потім в інший. Почала кружляти, заплутуючи слід.

Знесилено зупинилася хоча б на кілька секунд, щоб перевести подих. Постояла кілька секунд, як раптом земля під ногами здригнулася і… просто зникла. Рената полетіла в порожнечу, в темряву.

З її грудей вирвався вереск. Руки намагалися схопитися бодай за щось. Марно. Порожньо. Темно.

Потім десь унизу — тьмяне світло…

*****

Я подивилася на брата.

— Це воно? Почалося?

Він лиш кивнув.

— Треба щось робити… — не встигла я договорити, як помітила трохи подалі незнайомця.

Він ішов у нашому напрямку в супроводі трьох вовків. Велетенських. Чорних, як сажа.

Передаю естафету Ірині Скрипник. Сподіваюся мене не будуть згадувати незлим тихим словом)))