Розпочинаю свій марафон "спільного написання історії»❗️

Дванадцятий удар

Розділ 1. Третя година

 У нашому місті ніколи не дзвонили дзвони.

 Я знаю це напевно.

 Ми не мали собору з високою дзвіницею.  Не мали монастиря. Не мали навіть маленької каплиці, на якій висів би старий бронзовий дзвін, здатний розбудити пів міста.

 У нас була лише годинникова вежа на площі.

 Але вона мовчала вже сорок три роки.

 Тому першого разу, коли я почула дзвін, подумала , що мені сниться.

 Бом.

 Звук прийшов крізь сон.

 Не голосний.

 Навіть не різкий.

 Він був глибокий.

 Такий низький, що я спочатку відчула його не вухами, а грудьми.

 Я розплющила очі.

 Темрява.

 Моя кімната ледве проступала в місячному світлі: шафа, письмовий стіл, крісло біля вікна. На спинці крісла висіла сукня, яку я мала вдягнути вранці.

 Усе було на своєму місці.

 Я затримала подих.

 Тиша.

 А потім…

 Бом.

 Цього разу звук був ближче.

 Стіни ледь помітно здригнулися.

 Я сіла в ліжку.

 — Що це?..

 Мій голос прозвучав чужим.

 Я прислухалася.

 Нічого.

 Лише вітер за вікном.

 Десь далеко гавкнув пес.

 Я вже хотіла лягти назад, коли почула третій удар.

 БООМ.

 Склянка з водою на моєму столику здригнулася.

 По поверхні побігли маленькі круги.

 Я дивилася на них, не кліпаючи.

 Потім пролунало четверте.

 П’яте.

 Шосте.

 І тоді я зрозуміла.

 Це були не дзвони.

 Принаймні не такі, які я знала.

 Звичайний дзвін летить над містом.

 Цей — ішов крізь нього.

 Він підіймався знизу.

 З-під підлоги.

 З-під фундаментів будинків.

 З-під вулиць.

 З-під землі.

 Я повільно поставила ноги на холодну підлогу.

 Ще один удар.

 Бом.

 Під моїми босими ступнями щось ледь відчутно завібрувало.

 Я завмерла.

 Потім пролунало ще одне.

 І ще.

 Я нарахувала дванадцять ударів.

 Після останнього настала така тиша, що я почула власне серце.

 Тук.

 Тук.

 Тук.

 Я підійшла до вікна.

 Місто спало.

 Вулиці лежали під місячним світлом, порожні й бліді. Дахи будинків нагадували чорні зуби. Над північною стіною виднілися обриси замку.

 Жодного світла.

 Жодного руху.

 Жодної дзвіниці.

 Я вже збиралася відступити від вікна, коли помітила людину.

 Вона стояла посеред вулиці.

 Просто посеред дороги.

 Нерухома.

 Я примружилася.

 Жінка.

 На ній була біла нічна сорочка.

 Вона стояла спиною до мого будинку і дивилася вниз.

 На землю.

 Я відчинила вікно.

 — Пані?

 Жінка не поворухнулася.

 — Вам потрібна допомога?

 Вона повільно підняла голову.

 А потім повернулася.

 Навіть із такої відстані я побачила її обличчя.

 Вона плакала.

 Не просто плакала.

 Її щоки були мокрі, очі широко розплющені, а губи беззвучно ворушилися.

 Я не чула слів.

 Але могла їх прочитати.

 Вони дзвонять.

 Я відступила від вікна.

 Жінка підняла руку.

 І показала пальцем собі під ноги.

 Потім земля під нею провалилася.

 Без крику.

 Без гуркоту.

 Наче вулиця просто розчинилася.

 Жінка зникла.

 Спочатку мене ніби паралізувало від жаху. Здається, навіть дихати стало важко. А тоді я голосно і пронизливо закричала.

 Я не пам'ятаю, як опинилася надворі.

 Пам'ятаю лише холодний камінь під босими ногами, нічне повітря, що обпікало горло, і тишу. Таку тишу, що в ній тонув навіть мій власний крик.

 Я стояла на тому самому місці, де щойно бачила жінку.

 Вулиця була ціла.

 Камені лежали рівно, тріщини між бруківкою були заповнені сухою травою.  Ніякого провалля. Ніякої ями. Ніби земля ніколи не розступалася.

 Але я бачила.

 Я бачила, як вона зникла.

 Я впала на коліна і провела долонями по бруківці. Камінь був холодний. Твердий.  Абсолютно реальний. І все ж... під моїми пальцями ледь відчутно пульсував. Наче під ним билося чиєсь серце.

Передаю естафету Ейларіс Вальєн❤️

Пишіть в коментарях як вам початок історії?