Є щось особливе в тому, щоб продовжувати історію, початок якої написав не ти.Ти ще не знаєш усіх її таємниць, не можеш передбачити, якими стануть герої і куди зрештою приведе сюжет, проте саме ця невизначеність і залишає найбільше простору для уяви.

Сьогодні я приймаю естафету й продовжую історію, започатковану попереднім автором.

Першу частину можна прочитати тут: 

https://booknet.ua/blogs/post/442955

 

Зізнаюся, для мене ця частина стала трохи незвичним творчим викликом, адже саме в жанрі темного фентезі мені ще не доводилося писати.

Тому буду рада, якщо ви сприймете її не лише як продовження вже розпочатої історії, а й як мою спробу погратися з атмосферою, образами та темрявою, яку цей жанр дозволяє створювати.

А вже наскільки мені це вдалося — вирішувати вам.

А тепер запрошую вас до моєї другої частини цієї історії.

                                        РОЗДІЛ 2. Попіл під босими ногами

Холодний камінь старої бруківки повністю пронизував мої босі ступні гострим, майже болісним заціпенінням, проте я продовжувала нерухомо стояти на колінах, притискаючи долоні до німого, байдужого каміння, яке ще кілька митей тому так легко й беззвучно поглинуло білу постать нещасної жінки.

Це місто ніколи не мало свого офіційного імені на картах — його здавна називали Невірою, так, ніби цього короткого й похмурого слова було цілком достатньо, щоби пояснити кожному чужинцеві, чому ніхто з тутешніх мешканців не пам'ятає, коли саме і навіщо воно взагалі з'явилося на цій кам'янистій землі.

Первісний, тваринний страх, який зазвичай повністю паралізує людське тіло в хвилини зіткнення з невідомим жахом, зараз діяв абсолютно інакше: він не вимикав мою свідомість, а навпаки — до стану дикого, оголеного афекту загострив усі мої почуття, перетворюючи кожну гарячу краплю прискореного пульсу в скронях на глухий, монотонний відлік моїх останніх секунд перед неминучим падінням у прірву божевілля.

Цей внутрішній стукіт був настільки гучним, що на мить мені здалося, ніби весь навколишній простір Невіри звузився до розмірів моєї власної грудної клітки, де розум відчайдушно, до кривавих нігтів, намагався вхопитися за залишки звичної, раціональної логіки, яка стрімко вислизала крізь пальці разом із пронизливим нічним вітром під холодним місячним світлом.

Я заворожено вдивлялася в сірі плити, де камені бруківки знову лежали абсолютно рівно й непорушно, а глибокі вікові тріщини між ними все так само мирно були заповнені сухою, жорсткою травою, яка навіть не поворухнулася від підземного поштовху.

Мої власні очі бачили перед собою абсолютно буденну, звичну картину міської вулиці, і свідомість відчайдушно намагалася переконати мене, що все пережите кілька хвилин тому — лише примарний нічний кошмар, химерна галюцинація, яку здичавіла уява вихопила з раптового підземного гулу.

Проте долоні, які я з силою притискала до каміння, кричали про протилежне: під тонкими лініями моєї шкіри бруківка продовжувала ледь відчутно, але безперервно пульсувати, надсилаючи крізь пальці важкі, гарячі поштовхи, наче прямо під моїми ногами билося чиєсь велетенське, причаєне серце, що щойно проковтнуло живу людину.

Я відчайдушно спробувала зробити бодай один глибокий, рятівний вдих, але нічне повітря, що обпікало горло сухим холодом, здавалося занадто густим і в'язким — воно важко застрягало в грудях, поки мертва тиша вулиці повільно, але невблаганно засмоктувала залишки мого власного пронизливого крику, не залишаючи від нього у просторі навіть найменшого відлуння.

Це було відчуття повної, безпорадної ізоляції, коли крик згасає всередині твоєї власної гортані, а ніч навколо вдає, що нічого не відбулося.

Вдивляючись у німі силуети кам'яних споруд, які під холодним нічним небом здавалися викривленими й загрозливими, я раптом усвідомила найстрашніше: реального фізичного провалля на бруківці справді не існувало, але та нещасна жінка у білій сорочці не просто безслідно зникла в темряві.

Вона ніби розчинилася в самій матерії каменя, ставши невід'ємною частиною цього підземного ритму, який тепер кожною своєю важкою вібрацією відгукувався прямо у моїх босих ступнях.

Суха трава між тріщинами каменів прямо перед моїми очима раптово почала змінювати колір: вона повільно чорніла, обертаючись на сірий, невагомий попіл. Цей попіл дивним чином не розлітався від рвучких поривів нічного вітру, а слухняно й майже свідомо тягнувся до моїх занімілих пальців, наче сама земля намагалася затаврувати мої руки своїм страшним, підземним знанням.

— Селесто… — раптом пролунав із глибокої, непроглядної темряви сусіднього провулка низький чоловічий голос, від якого моє власне дихання перервалося в горлі, а шкіра миттєво вкрилася вогким холодним потом.

Цей звук не належав безликому чужинцеві — я впізнала його інтимні, хрипкі інтонації миттєво, і це раптове усвідомлення вдарило по моїй понівеченій психіці набагато болісніше, ніж усі попередні підземні удари цієї проклятої ночі, адже людина, яка щойно так чітко й м'яко вимовила моє ім'я у порожнечі мертвої вулиці, просто фізично не могла тут перебувати.

Мої очі розширилися від такого гострого, нестерпного шоку, що легені остаточно відмовилися приймати повітря. Переді мною стояв мій старший брат.

Він помер рівно двадцять років тому, коли я була ще зовсім маленькою дитиною, але зараз, посеред цієї мертвої тиші, він виглядав абсолютно незмінним — тим самим двадцятип'ятирічним юнаком, яким я назавжди запам'ятала його в той фатальний день.

Я впізнала навіть те, як він трохи схиляв голову набік, коли дивився на мене, і ту ледь помітну зморшку між бровами, яка з'являлася в нього щоразу, коли він намагався щось зрозуміти.

Він повільно йшов по вібруючій бруківці, міцно притискаючи до грудей стару чорну книгу в затертій шкіряній палітурці без жодного напису.

Проте справжній паралізуючий жах крився в його іншій руці, де він обережно тримав маленький старовинний скляний посуд.

Усередині цієї зачиненої банки густий чорний попіл рухався сам по собі, хаотично вирував і підіймався вгору, наче жива, заперта в неволі істота, що відчувала кожен його крок і прагнула вирватися назовні.

Я не могла відвести погляду від сірих часток за склом. Вони рухалися в одному ритмі з бруківкою під моїми колінами.

І тоді я зрозуміла.

Це був попіл тієї самої нещасної жінки у білій сорочці, яку лише кілька хвилин тому безжально проковтнула ця вулиця.

Брат зупинився всього за кілька кроків від мене, там, де камінь під моїми колінами продовжував гаряче й важко пульсувати. Він пильно подивився на мої занімілі руки, вкриті чорним пилом, а потім перевів погляд на моє обличчя, ніби перевіряв, чи справді перед ним стою я.

Його голос пролунав тихо, але так вагомо, наче підіймався з тих самих підземних глибин:

— Ти торкнулася землі, Селесто. Тепер вона знає, що ти повернулася.

Я дивилася на нього й ніяк не могла змусити себе повірити власним очам. За двадцять років пам'ять мала б стерти найдрібніші подробиці його обличчя, залишивши після нього лише розмитий силует із дитинства, кілька уривків голосу та майже примарне відчуття тепла його долоні, яке давно перетворилося на один із тих спогадів, до яких повертаєшся не тому, що хочеш, а тому, що вони самі приходять у найнеочікуваніші моменти.

Проте зараз переді мною стояв саме він — не схожий на нього, не породжений моєю виснаженою свідомістю образ із уламків минулого, а той самий чоловік, якого я востаннє бачила двадцять років тому.

Я впізнала його не очима, а чимось значно глибшим, тим майже невловимим внутрішнім знанням, яке неможливо пояснити логікою чи довести жодним раціональним аргументом.

— Тебе не існує, — прошепотіла я, і власний голос видався мені настільки слабким та чужим, що я ледве його почула.

Насправді це було не твердження, а благання. Мені потрібно було, щоб він зник, щоб темрява навколо знову стала просто темрявою, а ця ніч — страшним, але зрозумілим сном, після якого я прокинуся у власному ліжку й зможу переконати себе, що все побачене було лише наслідком перевтоми.

Він не відповів.

Лише дивився на мене з тією самою дивною зосередженістю, яку я пам'ятала з дитинства. Саме так він колись дивився, коли я, розбивши коліно, вперто запевняла його, що мені зовсім не боляче, хоча сльози вже котилися по щоках, а голос тремтів від образи.

У його погляді не було ані здивування від нашої зустрічі, ані радості, ані скорботи за двадцятьма роками, які ми втратили одне без одного. Там була лише дивна, майже виснажлива впевненість людини, яка чекала на цю мить значно довше, ніж я могла собі уявити.

Я повільно підвелася з колін, відчуваючи, як холодний камінь залишає на шкірі вологі сліди, і тільки тоді помітила, що чорний попіл досі тримається на моїх долонях. Він осідав у найдрібніших складках шкіри, забивався під нігті, а коли я мимоволі провела пальцями одна об одну, кілька темних частинок упали на бруківку.

У ту саму мить каміння під моїми ногами здригнулося.

Вібрація була майже непомітною, проте я відчула її всім тілом, від ступнів до потилиці. Там, де впав попіл, пульсація стала сильнішою, і тепер вона нагадувала вже не далеке тремтіння, а повільний удар чогось величезного, що прокидалося під землею.

Мій брат теж це помітив.

— Не торкайся її знову, — сказав він тихо, не відриваючи погляду від моїх рук.

Я насупилася, намагаючись зрозуміти, про кого саме він говорить.

— Кого?

Він повільно опустив погляд до бруківки, і в його обличчі з'явилося щось таке серйозне, що холод, який до цього повільно підіймався від моїх ступнів, раптом ніби проник просто під шкіру.

— Землі.

Я мимоволі похитала головою.

— Це не земля. Це камінь. Стара бруківка, під якою можуть бути порожнини, підземні конструкції, залишки старих тунелів. Вібрація могла передатися через фундамент.

Я замовкла, бо сама почула, наскільки відчайдушно намагалася вхопитися за звичні пояснення.

Професійна частина мого мозку вперто робила те, що вміла найкраще: шукала причинно-наслідковий зв'язок там, де його можна було хоча б теоретично побудувати, розкладала подію на окремі складові, відділяла факт від інтерпретації, намагалася повернути хаосу форму.

Я знала, що страх здатен викривляти сприйняття, що гострий стрес змінює роботу уваги, пам'яті та сенсорної обробки, що мозок іноді створює переконливі образи там, де реальність уже не витримує навантаження.

Саме те, що відбувалося зі мною зараз, лякало ще сильніше. Бо я бачила його не лише очима.

Він ледь помітно усміхнувся, і ця усмішка була настільки знайомою, що в мене перехопило подих.

— Ти досі все пояснюєш тим, що можеш побачити.

Його слова боляче торкнулися чогось дуже особистого, майже забутого, і я відчула, як усередині мене піднімається дивна суміш страху, злості та дитячої образи, яку я не мала права відчувати до людини, котра померла двадцять років тому.

— А ти досі помер, — відповіла я.

Він перестав усміхатися.

На кілька довгих секунд між нами знову запанувала тиша, але тепер вона вже не здавалася порожньою. Десь далеко, за кам'яними будинками, вітер проходив вузькими вулицями Невіри, чіпляючись за старі вивіски та висохлі гілки, а з висоти замкової стіни долинув протяжний металевий скрегіт, ніби хтось повільно проводив лезом по іржавому залізу.

Мій брат опустив очі на скляну посудину, яку тримав у руці.

Чорний попіл усередині більше не метався хаотично. Тепер він повільно закручувався в тонку спіраль, піднімаючись від дна до самого горлечка, наче невидима течія змушувала його рухатися в одному напрямку.

— Ти пам'ятаєш день, коли я помер?

Запитання пролунало так спокійно, що від цього стало страшніше.

Я хотіла відповісти одразу, але слова застрягли десь за грудиною. Пам'ять про той день ніколи не була для мене цілісною картиною — радше набором окремих фрагментів, які роками поверталися у снах і раптових спалахах спогадів: мокре від дощу вікно, запах паленого дерева, жіночий крик за стіною, чиїсь руки, що надто сильно стискали мої плечі, і його голос, який я тоді чула востаннє.

Той самий голос, який кілька хвилин тому знову вимовив моє ім'я.

— Я пам'ятаю, — сказала я після паузи.

Він похитав головою, і в цьому русі було щось таке тихе й остаточне, що мені стало важко дихати.

— Ні. Ти пам'ятаєш лише те, що тобі дозволили пам'ятати.

Від цих слів по спині пробіг холод.

— Хто мені дозволив?

Він не відповів. Натомість розгорнув чорну книгу, яку весь цей час притискав до грудей.

Палітурка була зроблена з грубої, потемнілої від часу шкіри, яка в кількох місцях потріскалася й піднялася тонкими лусочками. Від неї тягнуло старим пилом, димом і чимось терпким, майже металевим, що чомусь нагадало мені запах мокрої крові.

Сторінки всередині були пожовклими, ламкими по краях, а чорнило на них мало різні відтінки — від майже вицвілого коричневого до такого густого чорного, ніби воно було нанесене зовсім недавно.

Я помітила, що почерк змінювався від сторінки до сторінки. Одні записи були виведені рівними, майже каліграфічними рядками, інші зливалися в нервові, нерозбірливі каракулі, наче людина писала їх поспіхом, боячись, що їй не вистачить часу завершити думку.

Брат перегортав сторінки без жодного вагання, ніби знав напам'ять кожен запис, кожну пляму й кожну складку старого паперу.

— Ти прийшла сюди не випадково.

— Я навіть не знала про це місце.

— Знала.

Його відповідь була настільки спокійною, що мені захотілося закричати.

— Ні, не знала.

— Тоді чому ти повернулася?

Це слово вдарило сильніше, ніж мало б.

Я дивилася на нього, намагаючись знайти в пам'яті бодай щось, що могло пояснити це слово, але замість відповіді перед очима раптом спалахнув образ, якого я ніколи не пам'ятала.

Я була маленькою.

Настільки маленькою, що край столу височів над моєю головою, а пальці ледве діставали до його поверхні.

На них був чорний пил.

Я стояла босоніж на холодній кам'яній підлозі, а поверх моєї маленької долоні лежала чиясь інша — тепла, велика, знайома.

Пам'ять урвалася так само раптово, як виникла.

Я різко вдихнула й відступила на крок, ледве не втративши рівновагу.

— Що це було?

Брат дивився на мене мовчки, і мені вперше здалося, що за його спокоєм приховується не байдужість, а страх.

Він простягнув мені книгу.

— Візьми, Селесто.

Я не поспішала торкатися її. Між нами було лише кілька кроків, але ця відстань раптом здавалася небезпечнішою за будь-яку прірву. Мені здавалося, що достатньо лише простягнути руку — і межа між тим, що я ще могла назвати реальністю, та тим, що вже давно не підкорялося жодним законам, остаточно зникне.

— Що там?

Його погляд затримався на моєму обличчі.

— Те, що ти забула.

Я подивилася на обкладинку уважніше. На ній не було ані назви, ані імені автора, ані навіть найменшої позначки, яка могла б підказати, кому вона належала, проте посеред чорної шкіри виднівся круглий слід, схожий на відбиток старої печатки. Краї знака були нерівними, ніби його колись випалили просто в палітурці розпеченим металом.

Я повільно простягнула руку.

Щойно кінчики моїх пальців торкнулися шкіри, скляна посудина в руці брата тихо хруснула.

Звук був майже непомітним, проте в тиші Невіри він пролунав так виразно, що я завмерла.

Тонка тріщина побігла від самого горлечка до дна, розгалужуючись на десятки дрібних ліній. Чорний попіл усередині раптом завмер, а потім одночасно рвонув угору, наче його хтось смикнув невидимою рукою.

Брат уперше за всю нашу зустріч втратив свою незворушність.

— Ні...

Тріщина розійшлася по склу з сухим, майже кістяним хрускотом, і посудина розлетілася просто в його долоні.

Я здригнулася, очікуючи побачити кров, але її не було.

Уламки скла впилися в його пальці, проте замість червоних крапель із маленьких порізів повільно посипався той самий чорний попіл, який щойно був усередині посудини. Він просочувався крізь його шкіру, ніби кров у його тілі давно змінилася на щось інше, і падав між пальцями на бруківку, де кожна частинка одразу ж починала ворушитися.

Я не могла відвести погляду.

Попіл повз до моїх ніг.

Брат стиснув долоню, намагаючись утримати його, але темні частинки все одно просочувалися крізь пальці й осідали на камені.

— Вона вже прокинулася, — сказав він, і цього разу в його голосі вперше прозвучав страх.

— Хто?

Він не відповів.

Його погляд ковзнув повз мене у глибину вулиці.

Я повільно обернулася, відчуваючи, як серце важко б'ється десь під самою горлянкою.

На іншому кінці, там, де ще кілька хвилин тому була лише глуха стіна старого будинку, тепер стояли двері. Високі, вузькі, майже чорні, з металевими петлями, вкритими густою рудою іржею.

Я була впевнена, що їх там не було, бо пам'ятала цю вулицю ще до того, як підійшла до брата, проте зараз двері виглядали так, ніби простояли тут століттями й чекали саме на мене.

Вони повільно відчинилися самі.

За ними не було кімнати, коридору чи навіть подвір'я — лише кам'яні сходи, що спускалися вниз, у густу темряву, звідки тягнуло вогкістю, старою землею та дивним солодкуватим запахом, який я не могла ні з чим порівняти.

А тоді знизу долинув голос.

Жіночий.

Тихий, майже лагідний, але настільки знайомий, що по моїй спині пробіг мороз.

Це був той самий голос, який я чула біля вікна перед тим, як земля поглинула жінку.

— Вони дзвонять...

Я відчула, як пальці самі собою сильніше стиснули чорну книгу, і шкіра на її палітурці здалася мені теплою, майже живою.

Десь глибоко під землею пролунав глухий удар, від якого зі стін посипався дрібний кам'яний пил.

Другий удар був сильнішим.

На третьому Невіра здригнулася вся — старі будинки відповіли низьким протяжним стогоном, десь угорі дзенькнуло скло, замкова стіна віддала луною глухий гуркіт, а каміння під моїми босими ногами так сильно завібрувало, що я мимоволі вчепилася в книгу обома руками.

І в ту мить я зрозуміла: те, що прокидалося під Невірою, не просто чуло мене.

Воно знало, що я вже тут…

Ось і завершилася моя частина цієї незвичайної подорожі, але сама історія на цьому не закінчується, адже тепер їй належить перейти до наступного автора, який матиме лише два дні, щоб відчути вже створену атмосферу, підхопити сюжетну нитку й вирішити, куди повести героїв далі.

Цікаво, якою стане ця історія після того, як пройде через стільки різних авторських уявлень, стилів і сюжетних рішень, адже кожен із нас залишатиме в ній щось своє, поступово змінюючи її, але водночас продовжуючи одну й ту саму історію.

Естафету передаю Оксані Павелко

І, якщо чесно, тепер мені навіть трохи шкода наступних авторів, адже коли я писала цей розділ, то зовсім не думала про те, що залишу після себе. Просто дозволила історії вести мене туди, куди їй хотілося, і тепер сама не знаю, як із цього всього виплутуватися. Тож, Оксано, щиро бажаю вам натхнення, витримки й міцних нервів. Думаю, вони вам знадобляться.

І, звичайно, дякую цьому чудовому марафону за можливість стати його частиною.

Було неймовірно цікаво відкласти власні справи та історію, спробувати прожити зовсім чужу, яка щоразу змінюється разом із новим автором.