"Між тінню та мовчанням"

. . .— Джордже... — прошепотів Уолтер, його голос переривався. Він дивився не в ліс, а на власну тінь на промерзлій землі.

Його тінь не рухалася. Навіть коли Уолтер зробив хиткий крок назад, темна пляма на підніжжі кам'яних плит залишилася лежати непорушно, витягуючись у бік бездонного колодязя.

— Не дивись туди! Повернися до мене! — різко процідив Маккензі, хапаючи напарника за комір і силою повертаючи його до себе.

З глибини колодязя знову вирвався гучний, крижаний порив вітру. Він пахнув не лісом, не дощем і не озоном — від нього віяло солодкувато-задушливим запахом старого тліну, сухого паперу з непровітрюваних архівів і сирої підвальної землі. Цей протяг виривався з чорної прірви зі звуком, схожим на важке, судорожне зітхання сотень людських грудей. . .