Глава 21. Глибше

Напис на звороті пожовклої фотографії не давав Уолтеру спокою ні на хвилину.

Він десятки разів проводив пальцем по гладкому паперу, ніби сподіваючись знайти приховані сліди сучасної кулькової ручки, липкий шар чи невидимий друк. Але напис був справжнім, органічним і матеріальним, хоча і лякав до біса. Папір знімка давно пожовк, потемнів від часу й вкрився дрібною сіткою мікротріщин, проте чорнило залишалося глибокого, насичено-синього відтінку, із легким вологим відблиском — наче ці слова були виведені чиєюсь рукою лише кілька хвилин тому.

— Це просто неможливо, — тихо, але суворо мовив Маккензі, стоячи біля вікна й дивлячись на затягнуті хмарами дахи.

— Він писав мені, Джордже. Це його почерк.

— Сорок років тому? З того світу?

Уолтер не відповів. Його погляд був наче прикутий намертво до старої фотографії. У його пам’яті, наче крізь туман, виринали уривки дитячих спогадів про батька: кремезні, сильні руки, стійкий запах тютюну та вогкої землі, важкий шкіряний рюкзак із витертими геологічними молотками, тихі казки перед сном і той проклятий день, коли мати з блідим обличчям сказала, що тато більше ніколи не повернеться з експедиції.

Тепер ця звична, роками вибудувана картина світу розпадалася на дрібні, гострі тріски.

Наступного ранку вони вирушили до глухого району, де сорок років тому безвісти зникла вся археологічна група.

Дорога пролягала крізь густий, віковий сосновий ліс. Повітря тут було просочене важким ароматом прілої хвої, вогкого моху й смоли. Що далі вони віддалялися від міської траси, то тихішим і гнітючішим ставало навколо. Зник гул автомобілів, зникли поодинокі селища, і навіть пташиний спів раптово урвався, поступаючись місцем глухому, настороженому затишшю. Лише низький осінній вітер із сухим свистом шелестів високими верхівками сосен, які закривали собою бліде, свинцеве небо.

За кілька кілометрів розбитий асфальт остаточно змінився старою, напівзабутою лісовою дорогою. Старий позашляховик почало важко трясти на глибоких коліях, вкритих сухою грою та прогнилим гіллям.

— Дивно... — тихо промовив Уолтер, дивлячись у бокове скло на темні стовбури дерев, що змикалися над капотом.

— Що саме тебе тривожить? — запитав Джордж, міцно тримаючи кермо.

— Таке відчуття... Наче ліс навколо нас не просто мовчить. Наче він слухає кожен наш крок і чекає.

Маккензі нічого не відповів, лише міцніше стиснув пальці на шкіряному обплетенні керма. Він і сам фізично відчував цю липку, важку напругу, що висіла між стовбурами.

До місця колишніх розкопок вони дісталися вже ближче до полудня. Колись тут вирувало життя й працювала велика наукова експедиція, проте зараз від неї залишилися лише сумні, примарні сліди: іржаві металеві стовпи огорожі, похилені й напівзруйновані дерев'яні вагончики з вибитими шибами та перекинутий набік старий екскаватор, майже повністю поглинутий товстим шаром зеленого моху й диким чагарником.

Земля довкола була понівечена: місцями вона глибоко просіла, утворивши похмурі западини, а висока суха трава приховувала обриси згладжених дощами траншей. Повітря на цій галявині здавалося значно холоднішим і вогкішим, ніж у навколишньому лісі, а з рота при диханні виривалися легкі клуби пари.

— Наче тут осінь почалася на кілька тижнів раніше, ніж в усьому іншому регіоні, — прошепотів Уолтер, обгортаючись щільніше у комір пальта.

Маккензі уважно оглянув похмуру місцевість:

— Археологи ніколи не копають навмання. У них була чітко визначена мета. Нам потрібно знайти сам центр їхніх розкопок.

Пошуки серед сухостою та покручених дерев тривали майже дві години. Вони знаходили розмальовані уламки кераміки, іржаві геологічні інструменти й згнилі фрагменти брезентових наметів. Нарешті, на стовбурі вікової сосни вони помітили вигорілу від сонця й часу залізну табличку: «СЕКТОР В».

Одразу за цим деревом лісова стежка різко обривалася. Попереду відкрилася велика, правильної форми кругла галявина. Земля тут була дивною — майже голою, блідо-сірою, покритою тріщинами. На ній не росли навіть бур'яни чи мох.

У самому центрі цієї мертвої зони лежали величезні, витесані з темного граніту кам'яні плити. Частина з них була важко відсунута вбік явно штучним шляхом.

— Це не природне утворення, — мовив Маккензі, підходячи ближче.

Вони почали разом відсовувати менші уламки каміння. Під ними відкрилася масивна, прадавня кам'яна кладка, що утворювала ідеально рівне, чітке коло. Каміння було настільки старим, що між важкими блоками вже давно розчинявся й вивітрився сполучний розчин.

Посередині чорнів лякаючий отвір — велетенський, монументальний кам'яний колодязь. Його діаметр сягав майже шести метрів, а краї були суцільно вкриті глибоко витисненими химерними символами. Тими самими, що вони бачили на стінах монастиря. Тими самими, що були у згорілому бомбосховищі та на сторінках стародавнього рукопису.

— Археологи знайшли його сорок років тому, — сказав Маккензі.

— А потім... просто зникли всередині, — додав він і здригнувся.

Джордж дістав потужний ліхтар і присів на край, присвітивши униз. Промінь світла марно намагався вихопити бодай якісь деталі й безпорадно губився у непроглядній чорноті. Колодязь здавався абсолютно бездонним.