Я можу сісти писати главу з абсолютно чітким розумінням:

ось тут герой скаже це,
тут станеться ось це,
а ця сцена закінчиться саме так.

А потім починаю писати…

І все летить шкереберть.

Бо в якийсь момент ловлю себе на думці: ні. Він би так не сказав.

І найцікавіше — після цього персонаж наче починає диктувати сцену сам.

З «Прихованими» я це особливо відчула.

Евелін ще можна переконати поводитися пристойно ?

А от Люціан…

У цього чоловіка, здається, власний контракт із сюжетом, про який авторку просто забули попередити.

І знаєте що?

Саме такі моменти я люблю найбільше.

Бо тоді персонаж перестає бути набором рис характеру і починає відчуватися живим. Ти вже не думаєш: «що мені змусити його зробити?»

Ти думаєш:

«Що він зробить?»

Автори, у вас так буває? ?
А читачам інше питання: ви відчуваєте момент, коли персонаж справді «живий»? Що для вас його видає?

? Каріна Швецова | «Приховані»