— Ми теж такими були, правда?

 

Вона підійшла нечутно, тож Андрій, який заглибився у свої думки, навіть не помітив, як вона опинилася поруч із його столиком.

Андрій неохоче перевів погляд на Софію. Чорна сукня вигідно підкреслювала струнку фігуру, волосся відкривало ніжну шию, яку прикрашав лише один медальйон у формі краплі роси.

 

— Це минуло, — холодно відрізав він, відводячи від жінки погляд.

 

Софія повісила сумку на спинку стільця і сіла за стіл, поклавши тремтячі руки на коліна. Вона вперше бачила його так близько. Кожну зморшку на обличчі, кожну сиву волосину на скронях.

Варто було лише простягнути руку, і вона могла доторкнутися. Відчути тепло, за яким сумувала стільки років. Але Софія розуміла, що ледь помітний рух злякає його.

Вона стрималася, пильно вдивляючись у його очі, намагаючись знайти хоч крихту того, що бачила в цих очах раніше, але там були тільки ненависть і холод.