По-перше – щиро вітаю усіх зі святом, бажаю мирного, світлого дня! І презентую черговий розділ "Нашої отрути" сьогодні о 20:00:

Спочатку Ані Лорені доручили роботу, яка здалася б іншій людині не надто захопливою: перевіряти картки, звіряти інвентарні номери, впорядковувати старі записи, переносити в нові каталоги відомості про твори.

На третій день вона вже зрозуміла, що їй це подобається.

На четвертий – що дуже подобається.

Не "канцелярщина". Кожен папірець був шматочком історії, а кожна виправлена дата може повернути картині її справжню біографію. Вона могла сидіти над пожовклим аркушем і раптом виявити, що дата придбання картини не збігається зі старим каталогом. Або що підпис на звороті полотна зроблений зовсім іншою рукою. Або що в листуванні якогось давно померлого професора згадується робота, якої в сучасному списку колекції взагалі немає.

Тоді Ана підводила голову.

– Маріє-Кларо?

Суха панна в золотих окулярах повільно поверталася від свого столу.

– Що?

Її “що” завжди звучало так, ніби співрозмовник уже встиг чимось завинити, але Ана Лорена швидко звикла, що це лише тон.

– А якщо тут помилка?

Дона Марія-Клара дивилася на неї поверх окулярів.

– Тут?

– У даті.

– Можливо.

– А як перевірити?

Стара панна кілька секунд мовчала.

– Архіви, сеньйорито Війера, не відповідають на запитання. Вони дозволяють поставити наступне.

І знову поверталася до роботи.

У ті часи університетська посада вважалася річчю безумовно престижною та значущою, особливо для молодої жінки. Тітка Еделвейс, дізнавшись про призначення, хоч і вважала трохи дивним для дівчини їхнього кола працювати за зарплату, все ж не змогла приховати певної гордості, а суддя Флорес де Вале, якого новина чомусь розважила, сказав, що тепер у родині принаймні є людина, яка зможе пояснити, чому чоловік на картині намальований догори ногами.

Ані Лорені його слова здалися страшенно смішними.

І трохи роботи Раула...

Раул глибше втиснувся в тінь. Стіна за спиною відчувалася ще холоднішою.

Спочатку з'явилася сигарета – червона цятка в темряві, що рухалася разом із рукою. Потім постать. Не Алмейда – занадто низький, у картотеці було зазначено, що він близько метра вісімдесят п'ять. Раул на коротку мить відчув нотку розчарування.

Чоловік ішов не поспішаючи, але раз у раз озираючись, другий залишався позаду. За кілька метрів до засідки наче щось їх насторожило, чи просто звична застережливість – Раул побачив, як рука першого ковзнула під піджак. Метал блиснув лише на мить. Постріл пролунав майже одночасно з його власним – віддача сіпнула зап’ястя, кислуватий запах пороху вдарив у ніздрі. Чоловік відсахнувся, вдарився плечем об стіну, наче маріонетка, якій обрізали нитку. Другий уже вихопив зброю.

Раул вистрілив знову.

Той відповів – куля вдарила в цеглу просто Раулу над головою, пил і крихта сипнули за комір. Капітан пригнувся, вистрілив з-за рогу – раз, другий.

Цікавого читання!