Я не наважуюсь зайти у двір, тому набираю Катю і сповіщаю її, що я стою біля її воріт. Через декілька хвилин підходить жінка і відчиняє переді мною хвіртку. Я завмираю в нерішучості, впізнавши її.

- Добрий день, - промовляю ввічливо, відчуваючи, як щоки червоніють.

- Добрий день, - усміхається вона, а потім примружує на мене очі. - А ми знайомі? Я наче тебе десь бачила.

- Можливо, - ледве вичавлюю з себе. 

Здається доля знущається з мене. Тільки ми сьогодні згадали маму Богдана, як мені треба її зустріти. Вона зовсім не змінилась, сьогодні навіть красивіша, ніж зазвичай, одягнена у модний костюм, нафарбована. Радість в її очах сповіщає про те, що в неї все добре. 

І вона зовсім не впізнала мене. Не дивно, востаннє ми бачились років шість тому.

- Пробач, Катю затримали гості, тому я розплачусь за торт, - вона протягує мені купюри, а я їй передаю коробку з тортом. - Тут трохи більше, ніж ви домовлялись. Так би мовити, компенсація за доставку в таку глуху місцевість.

- Ні, не треба було, - починаю заперечувати, але вона стискає мою руку в кулак разом з грішми. Її пальці теплі і приємні, як і її голос.

- Не сперечайся, - вона схиляється ближче і я відчуваю приємний аромат її парфумів. - Моїй племінниці сьогодні кругла дата, двадцять років. І хіба я не оплачу своїй улюблениці торт і доставку? 

- Дякую, - відступаю. Ноги тремтять, а серце калатає несамовито швидко. Ця зустріч зовсім вибила мене з пантелику. - До побачення. Гарно вам відсвяткувати.

Розвертаюсь в намірі тікати. Ще не вистачало, щоб на святкуванні був Богдан. Зустрічі з ним я не переживу сьогодні.

- Дівчино! - кличе мене тітка Свєта і я не знаю чому, але оглядаюсь. - Може мені попросити когось, щоб підвезли до району? Чим ти добиратимешся назад?

- Не хвилюйтесь, - мій голос тремтить і я нічого не можу з ним зробити. - Я переночую у селі. Тут моєї бабусі хата.

- Як хочеш, - знизує плечима і зачиняє хвіртку. - Ще раз дякую за торт.

Більше я не хвилююсь, чи не розлетівся торт. Більше не думаю, чи сподобається він на смак. Все, чого я хочу, це втекти звідси якнайшвидше. Чомусь мені здається, що поблизу є Богдан. Шкірою відчуваю. 

Йду дуже швидко, наче за мною хтось женеться. Час від часу оглядаюсь, але нікого немає. Заспокоююсь, лише коли будинок зникає з поля зору за кущами і деревами, а гучність музики стихає до тихого шепоту. 

Розслабляюсь, переводжу подих і сповільнюю хід. 

От дурна. І чого так хвилюватись? Тітка Свєта не впізнала і через хвилину знову забуде про моє існування. А якби навіть впізнала, то що? Мало з ким зустрічався Богдан. Можливо він мене давно забув.

Попереду з-за повороту з'являється машина. Темного кольору, з затемненими вікнами, досить дорогої марки. Напевно ще один гість до Каті. Вона повільно наближається і коли рівняється зі мною, я на мить зупиняюсь і відступаю на вузькій дорозі. 

Машина проїжджає повз і я рушаю далі.

А потім чую, як вона гальмує, відповідне тихе клацання дверей...

- Яно! - чоловічий голос розриває простір і водночас моє серце.

https://booknet.ua/reader/spadkomc-potrina-nespodvanka-b443539?c=4855336&p=1