Між тінню та мовчанням

. . . Коридор закінчувався важкими, суцільнолитими металевими дверима, вкритими темним окалиною та глибокими подряпинами. На них не було жодної таблички, жодного очка чи клямки. Лише в самому центрі проступала невелика кругла латунна пластина з єдиною вибитою цифрою: 4.

Маккензі наблизив ключ до свердловини. Повітря біля дверей було настільки морозним, що замкова щілина була вкрита тонким голчастим інієм. Він вставив ключ у замок. . . 

. . . Зображення розсипалося на великі сірі пікселі, втрачаючи чіткість. Але силует залишався беззаперечним.

— Це... це він? Вбивця? — тихо запитав технік, і його голос затремтів.

Уолтер не відповів відразу. Він підійшов до монітора впритул, майже торкаючись носом скла, й уважно вивчав деталь за деталлю.

— Ні, — мовив він нарешті.

Маккензі повернув голову:

— Що значить "ні"?

— Це не він. Принаймні... не людина.

— Звідки ти знаєш?

Уолтер вказав пальцем на нижню частину кадру:

— Подивися на підлогу. Подивися на тінь.

Маккензі нахилився до монітора. Світло від настінного світильника в коридорі падало зліва. Проте тінь від силуету лежала не праворуч, а навпаки — простягалася в протилежному напрямку, прямо до камери.

Наче світло падало... не на нього. А йшло прямо з нього самого.

Уолтер прошепотів, і його подих залишив пляму на моніторі:

— Це не фізичне тіло. Це проекція.

Технік нервово відсунув стілець назад, подалі від монітора:

— Тоді що це таке?!

Маккензі не відповів. Він дивився на часовий код у правому нижньому кутку.

11:11:17.