Глава 16. Камера № 4

Сходи вниз починалися за важкими протипожежними дверима в самому кінці напівтемного службового коридору.

Тут уже закінчувалася парадна архітектура будівлі суду. Не було ні дзеркально відполірованих мармурових панелей, ні дорогого горіхового оздоблення, ні високих ланцетних вікон, крізь які пробивалося бодай якесь світло. Лише голий, холодний бетон із сирими патьоками, старі залізні поручні, вкриті іржею, та тьмяні лампи в дротяних сітках. Вони з коротким клацанням і гудінням спалахували одна за одною під стелею, коли детективи проходили повз них, залишаючи за їхніми спинами довгі, викривлені тіні.

Маккензі йшли мовчки. Звук їхніх важких кроків котився по бетонних сходинках униз, гублячись у глухій, важкій порожнечі.

Попереду йшов Джордж. Його пальці в шкіряній рукавичці до болю стискали старий, незвично холодний ключ, знайдений біля мармурової панелі. Метал, здавалося, проморожував шкіру навіть крізь цупку тканину.

Позаду нього Уолтер тримав потужний електричний ліхтар. Яскравий сніжно-білий промінь ковзав по сірих стінах, вихоплюючи з темряви оголені труби та старі кабелі, хоча аварійне освітлення все ще працювало, блимаючи від перепадів напруги.

На першому підземному рівні було холодно — звичайний холод сирого підвалу, що пахне цвіллю. На другому — ще холодніше. А коли вони спустилися ще нижче, за третій проліт, саме повітря докорінно змінилося.

Воно стало виснаженим і важким, наче його замикали тут десятиліттями без жодного ковтка свіжості. Пахло старинним папером, вологою графітовою пилюкою та древнім, розкришеним каменем.

— У плані будівлі цього рівня немає, — тихо сказав Уолтер, зупиняючись на майданчику. Його голос пролунав глухо, наче в закритому труні, без жодного відлуння. — Я вивчав креслення сімдесятих років. Будівля закінчується другим технічним поверхом.

— Саме тому Ковелл залишив нам ключ, — Маккензі на мить затримався, переводячи подих. Його дихання виривалося з рота блідою парою.

— Ти думаєш, він знав, що ми його знайдемо? — Уолтер спрямував промінь ліхтаря вниз, у тунель, що уходив у повну темряву.

— Ні.

Маккензі повернувся до напарника. Його обличчя в білому світлі ліхтаря здавалося вирізаним із гіпсу.

— Думаю, він знав, що після його смерті сюди хтось прийде. Хтось, хто почне ставити ті самі запитання, що й він свого часу.

Вони рушили далі коридором із низькою стелею. Бетонні плити тут поступалися місцем старій цегляній кладці кінця минулого століття.

Коридор закінчувався важкими, суцільнолитими металевими дверима, вкритими темним окалиною та глибокими подряпинами. На них не було жодної таблички, жодного очка чи клямки. Лише в самому центрі проступала невелика кругла латунна пластина з єдиною вибитою цифрою: 4.

Маккензі наблизив ключ до свердловини. Повітря біля дверей було настільки морозним, що замкова щілина була вкрита тонким голчастим інієм. Він вставив ключ у замок.

Ключ увійшов напрочуд легко, наче механізм усередині був щедро змащений, і не мав жодного опору.

Повернувся.

Клац.

Важкий засув відскочив із сухим залізним звуком. Двері повільно, під власною вагою, відчинилися всередину, випускаючи хвилю ще сухішого, абсолютного спокою.

За ними була кімната.

Невелика — приблизно шість на сім метрів. Стіни — з грубо обтесаного сірого каменю, крізь шви якого проступав сухий розчин. Стеля низька, склепінчаста, нависаюча.

У самому центрі на абсолютно порожній підлозі стояв старий дерев'яний стіл із масивними ніжками. На ньому — настільна лампа із зеленим скляним абажуром, яка дивним чином тьмяно горіла, кілька пухких папок із цупкого картону... І більше нічого. Жодних меблів, жодних вікон, жодної шафи.

Джордж здивовано обернувся до напарника, оглядаючи порожні кутки.

— Нічого не розумію. Тут порожньо. Це не камера для ув'язнених.

Він підійшов до столу. У світлі зеленої лампи лежали папки, вкриті тонким шаром пилу.

На першій папці великими літерами, виведеними чорним тушевим чорнилом, було написано:

КАМЕРА № 4.

Під нею, дрібнішим шрифтом:

СПОСТЕРЕЖЕННЯ.

Джордж розв'язав і відкрив папку. Всередині лежали десятки аркушів. Старі. Пожовклі по краях. Деякі надруковані на механічній друкарській машинці з характерними зсунутими літерами, інші написані від руки різними почерками — від акуратного каліграфічного до розмашистого й дрижачого.

На першій сторінці зверху стояла дата: 12 жовтня 1966 року.

Уолтер підійшов ближче, поклав ліхтар на стіл і нахилився над паперами.

— Монастир Святого Михаїла, — прочитав він угорі першого протоколу. — Північний корпус. Раптовий збій у роботі часових механізмів та дзеркальних поверхонь...

Маккензі перегорнув сторінку.

До папера були прикріплені скріпками кілька чорно-білих фотографій із хвилястими краями. На першій — похмурий фасад монастиря серед голих дерев. На другій — темний підземний коридор зі склепінчастими стелями. На третій — група чоловіків у строгих пальтах та капелюхах; їхні обличчя були стерті від часу або навмисно подряпані голкою.