Іноді достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: щось змінилося.

Не на дорозі.

Не серед ворогів.

Не навіть у самому Персні.

А між людьми, які ще вчора стояли поруч без зайвих думок.

— Ти не радий?

— Чому?

— Раніше тебе турбувало, що він не працює.

— Мене турбувало, що з тобою щось не так.

Айзек усміхнувся.

— Це не новина.

— Дуже смішно.

Після сутички в бамбуковому гаю вони нарешті отримали короткий перепочинок під захистом дому Нефритового Дракона.

Ну… настільки «під захистом», наскільки це можливо, коли біля дверей стоять двоє озброєних людей.

— Це охорона? — запитав Морс.

— Так.

— Наша?

— Залежить від того, куди підеш.

— Обожнюю цю країну.

Здавалося б, можна видихнути.

Але саме тут Айзек починає відчувати те, що майже втратив.

Метал.

Камінь.

Фундамент.

Навіть цвяхи під ногами.

Світ поступово повертається до нього.

І разом із цим повертається дещо інше.

Габріель бачить, як Айзек змінюється.

Бачить його силу.

Його спокій.

Те, як навколишній світ ніби починає підкорятися йому.

І відчуває щось неприємне.

Але називає це просто:

занепокоєнням.

Бо іноді найзручніше слово — зовсім не найчесніше.

А як ви думаєте: що насправді відчув Габріель — страх за друга, недовіру… чи вже перші ознаки заздрості?

Очікуйте нову частину сьогодні о 00:00❤️

— Володимир Морвейн