Між тінню та мовчанням

. . . Разом вони вперлися плечима у важку брилу вівтаря й із силою штовхнули її вбік. Камінь із важким, моторошним скреготом посунувся по підлозі, залишаючи глибокі борозни в пилу.

Під ним відкрилася квадратна залізна кришка люка, врізана прямо в кам'яну підлогу. Іржава масивна ручка, важкий кований ланцюг і велетенський замок... який уже давно був зрізаний або зламаний якимось важким інструментом.

— Хтось явно побував тут незадовго до нас, — прошепотів Уолтер, вказуючи на свіжі подряпини на іржі.

Маккензі схопився за залізну ручку й із зусиллями потягнув кришку на себе. Вона з важким залізним стогоном піднялася вгору.

Із відкритого чорного отвору на них одразу повіяв дикий, виморожений, майже космічний холод, від якого миттєво перехопило подих. Світло їхніх ліхтарів буквально поглинала ця провалля — промені губилися в глибині вже за кілька метрів, не вихоплюючи жодного орієнтира.

Униз ішли дуже вузькі, круті кам'яні сходи. Вони були абсолютно чорними, зробленими з невідомого, гладенького, мов полірований базальт, матеріалу, який ніби всмоктував у себе довколишнє світло.

— Скільки ж їм років... — пробурмотів Уолтер, розглядаючи перші сходинки.

— Набагато більше, ніж самому монастирю, — зауважив Маккензі, уважно придивившись до стиків.

Сходинки були витесані зовсім з іншого каменю — значно давнішого, важчого й чужого для цієї місцевості. Їх просто використали як фундамент під час будівництва середньовічної обителі. Наче монахи колись знайшли цей підземний хід уже повністю готовим і збудували свій храм прямо над ним, аби закрити його від світу. . .