Вітаю, мої хороші❤️ До кінця доби маєте можливість придбати дві книги зі знижкою. Перша з них - "Вагітна від його батька"

— Ти знаєш, від кого ця дитина? 
Питання падає між нами, як камінь у воду. Мені перехоплює горло. Я намагаюся знайти слова, але вони застрягають у грудях, колючі та неслухняні.
— Ні… — кажу тихо. — Я не знаю.
— Ти нічого не пам’ятаєш про… ту ніч?
— Ні. Нічого. 
— І навіть… — він замовкає, ніби ім'я власного сина обпікає йому язик.
— Ні, Дем’яне. Нічого, — я хочу пояснити все. Як тоді була в шоковому стані, як не думала ясно, як сіла до нього в машину. Слова самі просяться назовні, але я вчасно зупиняюсь. Бо бачу — його очі вже не вірять. Не можуть вірити. І, можливо, не повинні.
— Я пропоную план, Мілано. Я забезпечу тебе всім необхідним. Лікарі, витрати, житло. Ти не повинна ні про що хвилюватися. Бо… — він стискає пальці ще сильніше. — Бо це може бути моя дитина. Або… мій онук.

Ну а книга "Його батько. У тенетах спокуси"  є початком історії і безкоштовна❤️

— Ви зустрічалися, — спокійно каже Дем’ян.
— Ти йому розповіла? — Тимур не приховує, що його ця ситуація дратує. — Тату, ти мене дивуєш. Впускаєш до квартири не зрозуміло кого. Ця дівка — одна з тих, що проходу мені не дають. Ти помилився, подумавши, що я можу повестися на таку, як вона.
У горлі з’являється клубок, а на очі навертаються сльози. Тимур говорить про мене з таким презирством, наче не було тих місяців між нами. 
— Тимуре, ти переходиш межу, — сердито каже його батько.
— Все гаразд. Дякую вам за допомогу, Дем’яне. Але мені дійсно вже час.
Дем'ян мовчить, а от Тимур — ні. У мене таке враження, що це зовсім інший, не знайомий мені хлопець, і це боляче.
— Ви вже встигли познайомитися? Може, ти ще й переспала з ним, Міло? Мій татко значно перспективніший, ніж я.

І друга - (Не) справжній тато

— Що сталося? — питає пошепки.
Я нахиляюсь трохи ближче. Мій голос такий же обережний, як її погляд.
— У тебе був сильний біль… І ти сама сказала, що треба в лікарню. Я привіз тебе сюди.
Вона кліпає. Повільно. Слухає, ніби вивчає кожне слово. А тоді я додаю:
— Все вже добре. Лікар сказав, що з дитиною все гаразд.
Тиша. Гостра. Як лезо.
Я бачу, як вона напружується прямо переді мною. Обличчя змінюється — ніби хтось одягнув маску. Погляд стає відстороненим. Здається, навіть тіло ніби тікає назад, вглиб подушки, подалі від мене.
Вона не хотіла, щоб я знав.
— Я… — починаю, але вона випереджає мене.
— Дякую, — каже коротко. — Що допоміг.

І подарунки від мене:

-EApA3Kd   3tMpxhPU