Андрій раптово завмер, дивлячись на жінку, яка ввійшла до зали . Здавалося, що час сповільнився і він знову опинився в тій холодній зимовій ночі. Тільки зараз перед ним стояла не та налякана молода дівчина, а інша, чужа, забута жінка, яка так безсердечно знищила його. Вдягнена в бездоганний білий костюм. Елегантна, зріла. З дорогою укладкою та впевненою поставою. Ніщо не нагадувало в ній те дівча, яке колись забрало його серце. Нічого, крім очей, які колись стали його прокляттям.

 Софія теж не зводила погляду з Андрія. Вона бачила, як божевільно б’ється жилка на його шиї, як він стиснув руки в кулаки і як його очі миттєво налилися кров’ю. Її губи ледь здригнулися, ніби вона стримувала ридання, але вона швидко взяла себе в руки і, усміхнувшись, потисла руку Соломії, яка, єдина нічого не зрозуміла і підвелася їй назустріч. Вона дивилась на цю жінку з цікавістю.

— Я Соломія Андріївна Дарчук — помічниця Андрія Леонідовича, — дівчина поглянула на батька і злякалася того погляду, яким він дивився на цю жінку.

— Софія Павлівна Ягужинська, — представилась Софія, стискаючи дівочу руку у своїй руці. — Дуже рада з Вами познайомитись.