— Цим займуся в фіналі, Гавриле, а поки спробуємо щось простіше. — Я йду перша. Намацую вмикач, морщуся від світла й заходжу всередину. Без пригод не обходиться, бо я спотикаюся об іграшкову машину й падаю лицем на крісло-мішок.

— Тепер я хвилююся за тебе, Юстино. — Він допомагає мені підвестися й обережно поправляє волосся, опустившись на коліна. — Не вдарилася?

— Ні. — Я помічаю, що з-під мого худі виглядає ще один «сюрприз» для Гаврила, тому швидко стягую тканину аж до низу. — Тут тихо й спокійно. Можна знову відчути себе дитиною. — Ми сідаємо за столик на два невеличкі стільці. Я беру до рук плюшеве ведмежа. Натискаю на його животик і він починає вигукувати гасло команди «Сталеві соколи».

— Після втрати батьків я забув що таке дитинство. До поки не зустрів тебе. Коли їх не стало, все навколо ніби втратило колір. Я навчився жити, працювати, тренуватися, сміятися, навіть жартувати. Але це було механічно. А потім все знову стало яскраве поруч з тобою. Захотілося щиро сміятися… Важко пояснити ці відчуття. Я мов маленький хлопчик, який знову почав вірити в чудо, — зізнається Гаврило, граючись доміно. Мені під руки потрапляє чарівна паличка. Я декілька разів змахую нею у нього перед очима й прочищаю горло. — Що ти робиш?

Це продовження книги "Кохання в овертаймі". Якщо зацікавив уривок, то запрошую до прочитання книги за посиланням.