— Ти завжди так тихо ходиш?

Амелія озирнулася на Емму.

— Я ж привид. Мені дозволено.

— Тоді чому ти грюкаєш дверима?

Емма на секунду замислилася.

— Бо я не ідеальний привид.

— Це я вже зрозуміла.

— Ей!

Амелія усміхнулася й поставила перед нею чашку чаю.

Емма подивилася на чашку, потім на Амелію.

— Я не можу його випити.

— Знаю.

— Тоді навіщо принесла?

— Не знаю. Мабуть, мені просто хотілося, щоб ми посиділи разом.

Емма тихо усміхнулася.

— Дивна ти.

— А ти привид, який свариться через чай.

— Справедливо.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

— Амеліє?

— М?

— Мені подобається тут.

— У моєму будинку?

— Поруч із тобою.

Амелія нічого не відповіла, лише посміхнулася.

— Тоді залишайся.

— Я й не збиралася нікуди йти.