Вітаю, любі мої читачі❤️❤️❤️

Ловіть атмосферний візуал до уривку❤️❤️❤️

– Щось новеньке у твоєму репертуарі: ганяти по хащах привидів.

Розумію всю абсурдність моїх слів і як виглядаю в очах брата, але мені байдуже.

–  Я бачив її,  торкався. Навіть кофтинка така сама, як у той вечір...

Слова стають клубком у горлі, а голос переривається  сам собою. Марно намагаюсь приборкати емоції, розбурхані сьогоднішньою зустріччю. Виходить погано – минуле досі болить.

Борис лише хитає головою, 

–  Не знаю, кого ти там бачив. Але коли я під’їхав з хлопцями, то як дурень кинувся шукати  по чагарниках «злочиницю», яка напала на тебе. А виявляється, що ми ганяли якусь нещасну, яка сама від тебе відбивалася і єдина провина якої – це начебто схожість із твоєю покійною дружиною. І  після цього ти стверджуєш, що з головою в тебе все гаразд?

– Абсолютно. І якби ти її побачив, то цієї розмови не було б. Вона, як дві краплі води, схожа на Лію. Навіть запах...

…Але Борису байдуже до моїх емоцій, він впевнено тримає свою хвилю. 

–  П'ять років минуло. Чуєш — п'ять. Відпусти її. Не можна жити минулим.

Чорт, як у тебе братику все просто. Посміхаюся і карбую  кожне слово, щоб Борис освіжив свою пам’ять, бо моя досі кровить.

– П’ять років? А мені ніби вчора. І я не живу минулим, а  помстою. День у день, місяць за місяцем, роками.

І ЗНОВУ ЗАЦВІТУТЬ САДИ❤️❤️❤️