Я довго думала, чому ми так часто залишаємося там, де нам боляче.

Чому боїмося піти, навіть коли давно розуміємо, що більше не щасливі. Чому мовчимо замість того, щоб сказати найважливіше. Чому тримаємося за людей, які вже відпустили нас. Чому іноді повертаємося до тих, кого майже втратили.

І чому, коли життя змушує нас починати спочатку, ми так боїмося цього нового початку.

Мабуть, тому, що починати спочатку — означає визнати: те, на що ми витратили роки, не завжди можна врятувати.

Але іноді саме там, де здається, що все закінчилося, починається щось справжнє.

Так народилася моя збірка «Кожного разу вперше».

Це сім історій про людей, які втрачали. Людей, які боялися. Людей, які залишалися самотніми навіть поруч із кимось. Людей, які одного дня зрозуміли, що більше не можуть жити проти себе.

Тут є жінка, яка вчиться виходити з клітки, яку довго вважала домом.

Є собака, якому потрібно заново навчитися довіряти людині — і жінка, яка разом із ним вчиться довіряти собі.

Є батько і син, між якими два роки мовчання виявляються довшими за будь-яку сварку.

Є донька, яку мати забуває щодня, але любов між ними не зникає.

Є люди, які пишуть повідомлення тим, хто вже давно не відповідає.

І є ті, хто все-таки наважується сказати:

«Давай спробуємо ще раз. Повільно».

Мені хотілося написати не про ідеальних людей і не про красиві життя без тріщин.

Мені хотілося написати про нас.

Про моменти, коли ми не знаємо, що робити далі. Про страх залишитися самими. Про необхідність відпустити. Про здатність пробачити. І про той дивний момент, коли раптом розумієш: ти не зламана. Ти просто занадто довго жила в клітці.

Можливо, кожному з нас іноді доводиться починати спочатку.

Не вдруге.

Не востаннє.

А кожного разу — вперше.

Буду рада, якщо ці історії знайдуть своїх читачів. І особливо — якщо хоча б в одній із них ви впізнаєте себе. ❤️