Розпочався Безстроковий Марафон книгообмін, організатор Магістр Анімарум. Прочитала його ж власний гумористичний твір.

Ось відгук у стилі "Леді в чорному" — ніби це вона сама лишила рецензію після зміни:

Оцінка: 5/5 (лайк ставлю, бо офіційно на це маю обідню перерву)

Нарешті хтось написав книгу, де смерть — це не містика, а звичайний HR-кошмар з овертаймами, які ніхто не оплачує. Я впізнала себе в кожній сцені: і в тому, як клацання пальців важливіше за красиве освітлення, і в тому, як пейджер завжди вибирає найгірший момент, щоб пискнути.

Окремий респект за те, що героїня носить панду не заради естетики, а тому що це єдиний спосіб зберегти хоч крихту людяності між Евересту, скейтпарком і чоловіком, який «заплив за буйки» — генії, без винятку, завжди пливуть саме туди.

Сцена в Макдональдсі — взагалі викривальний документ епохи. Замовлення 66, чізбургер без цибулі («цибуля — це від лукавого») і клієнт, що вирішив померти рівно за хвилину до видачі — це не сюжетний поворот, це протокол офісного пекла, знайомий кожному, хто хоч раз чекав на каву перед нарадою.

Поет із дієслівними римами теж порадував — нарешті хтось притягнув його до відповідальності за верлібр так, ніби це стаття Податкового кодексу. Дуже хочеться, щоб так само хтось прийшов і за моїми чернетками.

Єдина претензія: після фінальної картинки з пандою на подушці я теж хочу «нарешті додому», а не в наступний робочий чат. Автору — respect і побільше кави без домішок ненависті.

Підсумок: якщо коса важча за твій графік, а овертайм в'їдається в дихало — це must-read. ⏳