Друзі, моя книга "Попіл кохання або як повернути колишнього" впевнено прямує до фіналу, вже залишилося декілька глав. Книга мала вже закінчитися, але раптом події розгорнулися зовсім не так, як я планувала. Один дзвінок змінив хід історії. 

Ось трошки спойлеру глави 47, яка вже на сайті...

Я зробила крок всередину квартири і відразу відчула запах дому, в якому є дитина. І хоча її не було чутно, але цей запах говорив багато і краще б я його не чула, тому що він різав мене по живому. Миттєво згадалася моя невдала вагітність, наше розставання і весь той біль, що я пережила…

«Ні, Леро, тримай себе в руках! – наказала я собі. – Ти тут не для цього».

З великим зусиллям, згадуючи поради Демона, я опановувала себе, поки знімала взуття і верхній одяг. Простягнула Антону своє пальто тремтячими руками, випадково торкнувшись його пальців… І тут всі настанови полетіли к усім чортям. Я зробила крок ближче до нього… Він теж… Мить – і ми опинилися в обіймах один одного. Серце моє вигукнуло «Так!», коли я відчула усім своїм єством, як шалено калатає його серце, що билося зараз в унісон з моїм. Як довго я чекала цієї миті!

Моє пальто світлого кремового кольору сповзло з рук Антона на підлогу поряд с моїми брудними чоботами. Та й грець з ним!

– Леро! – видихнув Антон, притискаючи мене до себе. – Дівчинко! Як я радий тебе бачити!

А я ледве не вмерла від щастя – такого довгоочікуваного, такого п’янкого і такого забороненого останній рік. Я не могла вимовити ані слова, боялася дихати, лише стояла, слухаючи, як калатають наші серця і стискала свої руки на його талії, ніби боялася, що він зараз вислизне.

Більше нічого не було потрібно, навіть поцілунку, навіть слів, аби стояти отак разом вічно, злившись один з одним і розчиняючись у просторі…

Антон гладив моє волосся, занурившись в маківку, потім узяв моє обличчя в долоні і подивився у вічі. В його очах було стільки суму, болю і провини, що я відчула, як горло стискає спазм, а зрадницькі сльози вже ось-ось на півдорозі.

– Пробач мене, дівчинко! – прошепотів він.

– Пробачаю, – видихнула я.

Наші губи потягнулися назустріч і я заплющила очі… Боже, яка я була щаслива у цю мить! Якби вона тривала вічно… Час зупинився і розчинився…

Як раптом цю мить нахабно розірвав дитячий плач.

– У-а, у-а, – почувся з кімнати надривний голос.

Як ви гадаєте: на Леру звалилися нові випробування чи довгоочікуване кохання все ж таки повернулося?

Чи раді ви за Леру чи засуджуєте її?

Буду рада вашим припущенням і коментарям)) 

А поки що тисніть на зображення і переходьте до читання!