47. Рідні обійми

Не знаю, як я не вмерла по дорозі від хвилювання. Я навіть не чекала ліфт, а злетіла сходами і натиснула дзвінок. Двері прочинилися…

– Привіт, дівчинко! – вимовив Антон і здивувався: – Тебе не впізнати!

Його обличчя виглядало так, наче він побачив привід. І, дякувати цьому, я прийшла до тями, а не кинулася йому на шию з радощів. Дійсно, ми ж не бачилися майже рік, за який я суттєво змінилася.

Посміхнувшись задоволеною посмішкою, я зізналась:

– У мене багато чого змінилося, як і я сама.

– Ти виглядаєш приголомшливо! – зробив він комплімент стриманим голосом. – Проходь.

Я зробила крок всередину квартири і відразу відчула запах дому, в якому є дитина. І хоча її не було чутно, але цей запах говорив багато і краще б я його не чула, тому що він різав мене по живому. Миттєво згадалася моя невдала вагітність, наше розставання і весь той біль, що я пережила…

«Ні, Леро, тримай себе в руках! – наказала я собі. – Ти тут не для цього».

З великим зусиллям, згадуючи поради Демона, я опановувала себе, поки знімала взуття і верхній одяг. Простягнула Антону своє пальто тремтячими руками, випадково торкнувшись його пальців… І тут всі настанови полетіли к усім чортям. Я зробила крок ближче до нього… Він теж… Мить – і ми опинилися в обіймах один одного. Серце моє вигукнуло «Так!», коли я відчула усім своїм єством, як шалено калатає його серце, що билося зараз в унісон з моїм. Як довго я чекала цієї миті!

Моє пальто світлого кремового кольору сповзло з рук Антона на підлогу поряд с моїми брудними чоботами. Та й грець з ним!

– Леро! – видихнув Антон, притискаючи мене до себе. – Дівчинко! Як я радий тебе бачити!

А я ледве не вмерла від щастя – такого довгоочікуваного, такого п’янкого і такого забороненого останній рік. Я не могла вимовити ані слова, боялася дихати, лише стояла, слухаючи, як калатають наші серця і стискала свої руки на його талії, ніби боялася, що він зараз вислизне.

Більше нічого не було потрібно, навіть поцілунку, навіть слів, аби стояти отак разом вічно, злившись один з одним і розчиняючись у просторі…

Антон гладив моє волосся, занурившись в маківку, потім узяв моє обличчя в долоні і подивився у вічі. В його очах було стільки суму, болю і провини, що я відчула, як горло стискає спазм, а зрадницькії сльози вже ось-ось на півдорозі.

– Пробач мене, дівчинко! – прошепотів він.

– Пробачаю, – видихнула я.

Наші губи потягнулися назустріч і я заплющила очі… Боже, яка я була щаслива у цю мить! Якби вона тривала вічно… Час зупинився і розчинився…

Як раптом цю мить нахабно розірвав дитячий плач.

– У-а, у-а, – почувся з кімнати надривний голос.

Мене наче пронизало струмом – це реальність нагадала за своє існування. Наші губи так і не зустрілися. Антон сіпнувся і подивився поверх мене у бік кімнати, одночасно вивільняючись з мої обіймів. Я розуміла, що він зробив це на автоматі, але мене наче вдарили під дих, тому що зрозуміла я й ще одне: цей плач був важливіше моїх губ!

Всередині все обірвалося і полетіло в безодню.

– Вибач, Леро, Аліса… плаче… треба подивитися.

– Звісно, – ледве витиснула з себе я, з усіх сил придушуючи непрохані сльози.

Антон попрямував у кімнату, а я підібрала своє пальто з підлоги, на якому виднілася брудна пляма від чоботів, повісила його на вішак і глибоко видихнула. Все, правильно, не забувай, Леро, своє місце! Пляма на пальті була відображенням плями в моїй душі, яку залишив цей дитячий плач.

Я мовчки увійшла вслід за Антоном, який вже витягнув малечу з колиски і, ніжно погойдуючи, притискав до себе. Чергова хвиля болю накрила мене, повертаючи до непроханих спогадів. Чому не мою дитину він зараз так колихає?! А якоїсь незрозумілої Люсі, якої вже навіть і немає на цьому світі…

Боже, за що мені все це? Треба негайно тікати звідси у своє щасливе задоволене  життя і забути все це, як страшний сон. Але я не могла, ноги ніби приклеїлися до підлоги, стояла, як паралізована і дивилася на Антона і малечу. Дитина поступово заспокоїлася, він поцілував її і поклав назад у колиску, дав їй пляшечку з молоком і всівся поруч.

– Проходь, дівчинко, сідай, – винувато запропонував він мені.

І я пройшла, сіла поруч з ним і теж стала дивитися, як дитина п’є молоко. Як вона була схожа на Антона! Такі ж очі, погляд… Але було й багато чого від Люсі, ті ж тоненькі невиразні губи, безвільне підборіддя і вуха, що стирчали – і ці риси нагадували про його зраду. Якби не це, я мабуть просто б сприйняла цю дитину, як продовження Антона і заспокоїлася, але ні. Це був живий докор нашому минулому, яке вже не виправить навіть смерть Люсі. Але якби не було цієї дитини, то я б не роздумуючи кинула своє життя.

– Я дуже радий тебе бачити! – нарешті повернувся до мене Антон. Мабуть зібрався з духом.

– Я теж… – кивнула я головою.

– Стільки всього трапилося, дівчинко… – сумно констатував Антон.

– Так…

– Ти працюєш? – запитала я, щоб с чогось почати.

– Звісно, треба ж заробляти гроші.

– А з ким… Аліса, коли тебе немає вдома?

– Іноді приходить няня погодинно, іноді її бабуся, але вона теж працює. Та в цілому ми справляємось…

І тут мене осяло: бабуся! Чому вона не забере собі цю дитину? Нехай виховує свою онуку, наче ж ще дідусь був, а Антон стане вільним і ми знову зійдемось. Я аж зраділа цій думці, але вголос не сказала. Серце тьохнуло, і настрій, що впав був нижче плінтусу, раптом покращився.

Дитина допивала молочко і поступово засинала, а я вже не могла дочекатися, коли ми нарешті залишимось удвох. Так багато хотілося сказати, запитати… І нарешті знову відчути близькість Антона…

«Господи, зроби так, щоб вона нам більше не завадила!» – поблагала я.

Аліса заснула, Антон підвівся і знаком показав мені, щоб я слідувала за ним на кухню, що я й зробила.

– Будеш чай? – запитав Антон. – Чи щось міцніше?

Я хотіла було погодитися на чай, але передумала. Мені потрібно було заспокійливе.