Навіть уночі, коли спека відступала від каменю, а пісок холоднів під зоряним небом, вона продовжувала дихати. Десь далеко ворушилися дюни. Вітер перебирав піщинки, наче хтось невидимий проводив долонею по величезному золотому полотну.

Та цієї ночі пустеля мовчала.

Над містом стояв дивний спокій.

Не співали нічні птахи. Не гавкали сторожові собаки. Навіть вітер, який зазвичай гуляв вузькими вуличками, затих, ніби боявся потривожити щось, що мало ось-ось статися.

На найвищій вежі храму старий жрець підняв голову до неба.

Він побачив місяць.

А потім завмер.

— Ні... — прошепотів він.

Поряд із великим білим місяцем повільно проступав другий.

Спочатку це була лише бліда пляма серед зірок. Потім вона стала яскравішою, набуваючи чітких обрисів.

Другий місяць.

Жрець відступив на крок.

За його спиною один за одним задзвонили бронзові дзвони.

Він не наказував їм дзвонити.

Вони задзвонили самі.