ПРОМОВА. Ніч двох місяців.

ПРОМОВА.

Ніч двох місяців

Пустеля ніколи не була по-справжньому тихою.

Навіть уночі, коли спека відступала від каменю, а пісок холоднів під зоряним небом, вона продовжувала дихати. Десь далеко ворушилися дюни. Вітер перебирав піщинки, наче хтось невидимий проводив долонею по величезному золотому полотну.

Та цієї ночі пустеля мовчала.

Над містом стояв дивний спокій.

Не співали нічні птахи. Не гавкали сторожові собаки. Навіть вітер, який зазвичай гуляв вузькими вуличками, затих, ніби боявся потривожити щось, що мало ось-ось статися.

На найвищій вежі храму старий жрець підняв голову до неба.

Він побачив місяць.

А потім завмер.

— Ні... — прошепотів він.

Поряд із великим білим місяцем повільно проступав другий.

Спочатку це була лише бліда пляма серед зірок. Потім вона стала яскравішою, набуваючи чітких обрисів.

Другий місяць.

Жрець відступив на крок.

За його спиною один за одним задзвонили бронзові дзвони.

Він не наказував їм дзвонити.

Вони задзвонили самі.

***

У цей самий час, на іншому кінці міста, жінка кричала від болю.

— Ще трохи! — сказала повитуха. — Ще трохи, пані!

Жінка вчепилася пальцями в край ліжка.

Її темне волосся прилипло до чола від поту. Вона ледве чула голоси навколо себе. Світ звузився до болю, гарячого повітря і слабкого світла лампи.

За вікном було неприродно тихо.

— Вона вже йде, — прошепотіла повитуха.

Жінка заплющила очі.

— Дівчинка?

— Так.

На мить усе стихло.

А потім кімнату наповнив крик новонародженої.

Гучний.

Обурений.

Живий.

Повитуха усміхнулася, загортаючи дитину в тонку тканину.

— Здорова.

Мати простягнула руки.

— Дайте мені її.

Дівчинку поклали їй на груди.

Вона була крихітною. Темне волосся прилипло до маленької голівки, кулачки стискалися й розтискалися, а світло лампи відбивалося на вологих щоках.

Мати торкнулася пальцем її носика.

— Нефіра...

Ім'я прозвучало майже нечутно.

— Нефіра, — повторила вона.

За вікном раптом спалахнуло світло.

Повитуха повернула голову.

— Що це? – запитала жінка підводячи очі. Та відповідь була не потрібна, вона побачила крізь відкрите вікно два місяці. Серце пропустило удар. — Ні...

— Пані?

Мати міцніше притиснула дитину до себе.

— Закрийте вікно.

— Але...

— Закрийте його!

Повитуха поспішно зачинила ставні. У ту ж мить десь далеко пролунав глухий гуркіт, наче під землею прокинувся велетень.

***

На центральній площі міста люди вибігали з будинків. Ніхто не знав, що відбувається.

Хтось показував на небо.

Хтось молився.

А хтось просто стояв, не в змозі поворухнутися.

Бо стародавні скляні сфери, які сотні років стояли в храмі, засвітилися, настільки яскраво, що світло було видно ззовні.

Їхнє сяйво було холодним, майже білим, із блакитним відтінком. Дві величезні сфери світилися крізь товсті стіни храму, наче всередині кожної з них запалили маленьке сонце.

Жреці бігли до святилища.

— Вони прокинулися! — кричали одні.

— Це неможливо! — вигукували інші.

— Ворота закриті!

— Вони не повинні були...

Старший жрець ударив посохом об кам'яну підлогу.

— Мовчати!

Усі завмерли.

Старий дивився на сфери, а його обличчя стало попелястим.

— Вона народилася, — сказав він.

Ніхто не відповів.

— Хто? — нарешті запитав молодий жрець.

Старий повільно повернувся до нього.

— Та, про кого попереджали хронічки, — Він подивився у бік житлових кварталів. — Дитина двох світів.

***

У будинку на околиці міста двері відчинилися, й чоловік увійшов усередину.