Темрява починається не в будинку. Вона починається всередині.

Це початок. Будинок, який здається звичайним. Але щось у ньому… не так. Іноді перший крок виглядає безпечним. Поки не стає пізно.

Сергій першим переступив поріг. Відразу помітив по-господарськи: підлога йде під ухил, балки просіли, але будинок стоїть міцно, ніби не здається.

Він завжди дивився на все очима майстра, не простої людини, а ремісника, якому дерево шепоче, де болить.

Провів долонею по стіні: гладка, міцна. Вапно щільне, не обсипається.

— Ага... Не халтурили. Тут працювали добрі руки, не абихто, — пробурмотів він напівголосно, ніби розмовляв із самим будинком. — Матеріал добротний... видно, жили не бідно.

Погляд впав на різьблені візерунки біля сходів, що трохи потемніли від часу. Серед них — герб, старовинний, з великими витіюватими літерами. Він підніс руку, провів по них пальцем — під нігтями залишився пил.

Щось у цих лініях насторожувало й притягувало водночас — надто вигадливо, ніби зайве в цій тиші.

Він пішов далі, і під ногами тихо скрипіли дошки в коридорі, ніби будинок відгукувався на нових господарів.

— Так-так, бачу я, бачу, — посміхнувся він. — Все розповіси, не поспішай.

У кухні помітив стару піч, по кутах — сліди грибка, стіни сирі.

— Ось де гниє. Тут все починати треба, інакше не витягнути. — Він нахилився, понюхав повітря: вогкість, стара глина і трохи цвілі.

Сергій скривився, але очі світилися вогнем. Він любив цю справу, коли будинок потребує рук і турботи.

Він вийшов у двір із широкою посмішкою і розкинув руки в сторони, ніби обіймаючи. Вітер підхопив торішнє листя та легке сміття з двору й закрутив їх у вир.

Сарай для худоби, навіс для дров, господарські будівлі та залишки огорожі, по якій вилися дикі лози.

Поруч із ділянкою — старі яблуні, що давно не плодоносили, але все ще стояли, як старенькі, яким нікому підрізати гілки.

І тут Сергій побачив за огорожею перекладину — саморобний місток, що вів до зарослого рову.

Він спустився ближче. Там, де колись був струмочок, тепер густо пахло мохом і мулом. Земля волога, ніби п’є воду з підземних джерел.

— Ось вона, ця вогкість, — пробурмотів він. — Звідси все й іде. Як дощі підуть — потягне по стінах.

Сергій стояв біля рову, дивлячись на те місце, де колись текла вода.

І раптом відчув дивне, ледь помітне печіння в грудях. Відчуття, ніби хтось свердлить йому спину. Він різко обернувся в бік будинку, але там нікого не було.

Ніби будинок перевіряє його на міцність, оцінює, чи підходить він.

Але Сергій лише відмахнувся. Здалося.

— Ну що ти, старий, мені розповіси? Не бійся. Я все тобі полагоджу. Тільки не смій тріщати вночі — Марина злякається.

Сергій повернувся у двір. Окинувши будинок господарським поглядом, посміхнувся стримано, по-чоловічому, але з якоюсь тихою гордістю за себе.

Дорога нагадувала про себе втомою.

— Робота є, але це по мені. Все виправимо. Тільки жити треба тихо. І не турбувати. 

«Лялька без очей» — містичний психологічний горор від Венери Зерван.

Приємного читання

*посилання на соцмережі клікабельні